Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

Дивне почуття перед розлукою. Силкуюся збагнути його і не можу…

…Увечері Ксенія Андріївна розповідала про себе. Розповідала Варі, але я лежав у сусідній кімнаті — двері були прочинені — і все чув. Підслуховувати, звісно, чужі розмови негарно. Однак вийшло все ненароком — що поробиш. Вона не знала, що я лежав на канапі за дверима, а я вчасно не дав про себе знати. А тоді вже причаївся й до кінця виконував роль сплячого.

Ксенії Андріївні уже за п’ятдесят. Хвилясте волосся, колись темне, посріблилося зрідка павутинням сивини. Симпатичні ямочки на щоках. Прямий ніс, сірі, вже трохи вицвілі очі. Та ще палахкотять, як світло великої зорі на вечірньому небі. А які ці очі були у вісімнадцять років!

— Оце мій чоловік, — розгорнула Ксенія Андріївна сімейний альбом і показала на військового. — Загинув на фронті. Залишилась я сама… Цілі роки прожила, ні на кого й голови не піднімаючи. Все для дітей — Галі та Люди — старалася. Одержувала майже копійки, а дочок же треба і взути, і одягти, і нагодувати… Свято настане — лежу, а руки судомить, а руки сіпає від болю: перед святом білила, прала, прасувала… І все в чужих людей. І все заради дітей, щоб не відчували нестатків… А тепер дорослі. Вже на своєму хлібі… Діти — велика мука. Дітей кохати, казала одна баба, що каміння ковтати. Але вони і велика втіха. Як би я жила, коли б не діти? Чоловіка я не любила. Може, тому й радості не відчувала. Жила як жилося, слідом за течією. Почалася війна. Пішов він на фронт і не повернувся. Думаю іноді: якби його любила, може, це й допомогло б врятувати його, а так… Чи не занадто тяжкий гріх беру на душу? Не знаю. Тільки часом так здається… По війні — вдова я. Діти в мене, сироти. Усе їм віддаю, живу тільки заради них, тільки ними. Минає рік, минає другий, третій… А на чотирнадцятий… Працювала я кур’єром у «Південному Бузі». А в них, у бужан, шоферував Федір Домащук. Ходив завжди брудний, зачуханий, за собою не стежив. Мабуть, у нього щось негараздилось у житті. На цього ніхто не звертав уваги. Невдовзі його покинула дружина, і він зовсім опустив крила. Жаліла його. У думках обігрівала, підбадьорювала. А він наче відчув це… Почалися наші зустрічі. Я обперу його, нагодую, костюм випрасую. Став він на людину схожий: чистий, охайний, поголений. Мовби й не шофер, а інтелігент, газетяр, абощо. І ніби тільки тоді помітила я: вродливий бісів Федір, дужий, ставний. Можна б нову сім’ю будувати. Так у мене ж діти!.. Прийде він, а Галя дивиться на нього, дивиться. Нічого не каже, а просто дивиться… І від того наївно-настороженого погляду дитячого аж моторошно робиться… Далі зустрічалися під козацьким сонцем — таємно. Підкотить Федір легковиком, очікує. Які то були солодкі хвилини! Присплю дітей і — до нього, в машину. Ніч нікому нічого не скаже й не покаже. Я полюбила його. Минуло два роки — моя друга молодість. Ми все ж вирішили побратися. Галя в сльози: «Мамо, не треба. Прошу тебе, мамо!..»

…Зараз пригадую, що розповідала Ксеня Андріївна, і думаю: це ж тема… Тема для оповідання.

«Варю! Хороша, мила Варю!

Що ти сохнеш за ним? Що побиваєшся? А знаєш, що він сказав про тебе? «Потрібна вона мені, як п’яте колесо до воза». Та хіба сама не бачиш: він тільки дурить тебе, а сам сьогодні з одною, завтра з другою. І в Ленінграді в нього є. Ти знаєш: Алла. Вона приїздила відпочивати на літо в його село. Там вони й познайомились. Тепер листуються. Плюнь на нього, мила Варю. Не тільки світу, що в вікні. Та і який то світ побачиш з ним? Завжди тягатиметься за спідницями, а ти лише вроду свою зсушиш та долю загубиш. Твій друг».

Такого анонімного листа одержала Варя перед поїздкою до Кривого Рога. Настрій у неї кепський.

Втішав її, як міг. Казав, що це хтось навмисне намагається посварити її з Віталієм. Пригадую, що навесні виникла така ідея в хлопців: пожартувати. Хто ж був Ще при тій розмові? Ага, Бабашкін, Гальопа, я і Цап-Цапенко… Бабашкін розповів пригоду з анонімкою: від імені якоїсь студентки хлопці написали молодому викладачеві листа. Викладач повірив і… одружився на тій студентці. «Давайте й ми так… Щось у нас весілля ще не було…»

Ця витівка дуже тішила Гальопу.

Невже він?

…Увечері довго гуляв з Олею. Бурхав у верховітті дерев вітер, шумів таємниче листом… Живі імпульси перебігали з крони на крону, наче якась невидима істота стежила за нами, хотіла знати, як ми поводитимемось, про що говоритимемо.

Оля розповідала про своє шкільне кохання — наївне, як і в кожного, скороминуще, але пам’ятне. її хлопець — капловухий і кирпатий — написав цілий альбом ліричних пісень, розмалював його, а той альбом потрапив до вчительки. Скандал був на всю школу!

Цікаво: чи пам’ятатиме коли-небудь Оля оцей вечір, листяний шелест, мою несміливість?.. Чи потрібен був я їй, коли вона розповідала про себе, чи вона просто хотіла вибалакатись? А я чи хтось інший був би на моєму місці — то несуттєво?..

Довго не спав.

А вранці Ксеня Андріївна:

— Облиш про них думати, Юрію. Хай їм грець!

— Кому?

— Дівчатам.

— Звідки ви дізналися, що я про них думаю?

— Хто не був молодий, той не був дурний. А в мене вже коси побіліли.

Радила вона мені, я — Варі. Та одне діло — радити, й зовсім інше — самому опинитися в біді кохання.

День збіг у метушливих турботах, хоча майже нічого суттєвого, крім звіту про практику, не зробив. Отже, я мав повне право повторити слова древніх «Amici, diem, perdidi» — друзі, я втратив день.