Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ви не скажете, де Соломія Остапівна?
— Це я, — відповіла посміхнувшись.
— Ви?!
— А чого ви дивуєтесь? — здивувалась уже вона.
— Я думав… Я до вас, Соломіє Остапівно.
— Заходь, — повела рукою, запрошуючи. Тільки тепер звернув увагу, що вона тримала під пахвою книгу й одягнута була в довгий барвистий, вигаптуваний папугами, китайський халат із широкими рукавами та глибоким викотом на грудях, її пишна, висока, посріблена сивиною зачіска трохи зім'ята (напевне, лежачи читала) і все ж пасувала до одягу. Я ніколи не бачив Копійочку такою. Навіть не уявляв, що та жінка в білому халаті могла мати претензійно вишуканий вигляд, з нахилом до панських забаганок. А пантофлі — червоні, оторочені білим хутром. Ось тобі й кіоскерка. І це в нашому райцентрі!
Вона провела мене в напівтемну кімнату, величаво пливучи попереду.
— Коли сонце, я заслоняю вікна, — говорила, розсовуючи штори, — щоб не вигорали килим, скатерки і стільці.
Кімнату затопило яскраве проміння. Я покрадьки зачудовано роззирався. Вражали різьблена шафа з павичами на дверцях, химерно засклений буфет, оздоблений знову ж таки різьбленими зміями, широкий стіл і тахта на ніжках — лев'ячих лапах; стільці з високими спинками, наче сплетені з лози й виноградних кетягів, дві підставки, на яких стояли вазони — невеличкі пальми. Меблі чорні, тахта і стільці оббиті червоним оксамитом. Килим над тахтою до стелі, вигаптуваний дивними казковими створіннями — русалками, що лежали серед латаття і лілей. На скатертині по синьому полю бігли гіллясторогі олені. І над усім панувала люстра, велика, ошатна, всіяна прозорими кульками, ромбиками та довгастими бурульками. Прикраси палахкотіли рожевими іскрами. Я наче потрапив в інший світ, вичитаний із книжок.
Граційно-поважно Мошняк опустилась на тахту, живе доповнення до меблів. Мені ввижалося, що за дверима, де, мабуть, спальня, стояло розкішне, під балдахіном ліжко на лев'ячих лапах. Я обережно сів на стілець.
— То чого прислала тебе мати? — запитала тоном, ніби в хлоп'яка: мовляв, якої тобі — чистої газованої чи з сиропом?
— Я сам прийшов, — і поклав перед нею на стіл образок. — Вам знайома ця річ?
Мошняк простягла руку, та, розгледівши, нараз відсмикнула, вражено втупилась в образок, і її без того довгообразе обличчя витяглося ще дужче.
— А… а де ти його взяв? — перевела на мене зляканий погляд.
— Я працюю в міліції, — відповів не без втіхи.
— Коли ж ти… ви встигли? — розгублено дивилась на мене.
— Встиг, Соломіє Остапівно, — посміхнувся., — Ви ні в кого його не бачили?
— Н-ні!.. — вона боязко поглядала на образок, мов на щось лихе і підступне. — Я ще тоді казала.
Вона зіщулилась і змарніла, втративши свою пишноту, ніби облетіла з неї позолота. Притулила до очей широкий рукав.
— Боже, скільки минуло років… А Спиридон був тихий, мухи не зобидив, — витирала сльози, і на пальці ряхтів зелений камінець, вправлений у золотий перстень.
— Він ні від кого не отримував листів?
— Ми самотні. В громадянську всі родичі загинули.
Я пошкодував, що прийшов до неї. Звісно, Мошняк нічого нового не додала до колишніх своїх свідчень. Кортіло запитати її: звідкіля взялись у них музейні меблі — свідки дивного смаку Мошняка з огляду на його пролетарське походження. Невже з роками так змінилися наймит і його дружина з бідних селян?
Мошняк провела мене до дверей, по-старечому човгаючи пантофлями. В коридорі пахло нафталіном. Поки дійшов до мотоцикла, її вікна вже були запнуті шторами. Яку Копійочка читала книжку? Я ні разу не бачив у кіоску коло неї книжки. І того персня на пальці.
Я мав час поїхати в Березівку до тітки Ніни, але спершу вирішив заскочити додому, показатися матері, щоб не хвилювалась.
…Вона й досі варила варення, а Василь за столом готував жерсть на покриття.
— Дядька Гаврила нема?
— Прийде пізніше, — мати занепокоєно глянула на мою ногу.
Я взяв мисочку з пінкою, пухиристою і духмяною, лизнув її. Василь посміхався здалеку.
— Ти ще кудись поїдеш? — запитала мати, щоб переконатись у своєму здогаді, бо я не завів мотоцикла до хліва.
— Ненадовго, в Березівку.
— Поменше б ти з'являвся там, — застерегла. — Люди ж тебе знають. Може дехто і згадати.
Мати боялася, що комусь спливе в пам'яті сорок четвертий рік і розповзуться чутки по селу, докотяться й до міста.
— Уже б згадали, коли б що.
— І знову негаразд виходить: вони працюватимуть, а тебе нема, ніби тобі байдуже, — зауважила.
— Але ж ти залишаєшся.
— Що я? Я не мужчина, — мовила з докором. — Почекав би з тиждень, Арсене, перекриють — тоді вирушай, слова тобі не скажу, — зітхнула, примирившись із неминучими моїми поїздками.
Чекати… Як же чекати, коли нагромаджувались факти?! Щоб мати все знала, не говорила б такого. Вона вважала, що справа не зрушила з місця. А в мене вже була провідна нитка — гроші, які віз батько і Карпань, припущення, що Замрика привласнив коштовності. Та ще — Карпань сходив на полустанку. Може, розповісти їй? Я нишком глянув на матір, що саме витягала копистку з тазика і зосереджено накапувала з неї варення в ложку для проби. Подмухала остуджуючи. Покуштувала на смак… Навіщо порушувати її спокій?
— Зараз чекати ніяк. Хай вибачає дядько Гаврило.
— Горак вибачить, а от Оля… — зауважила.
Безперечно, Горак бачив, що я кудись зникав,і Василь, щось, напевне, доповідав Олі. Мене загалом турбувала Оля. Її натяки на відвідини Дубовенко та Ніни, хай і жартома, виказували приховане невдоволення, недовір'я. Але іншого виходу, як мовчати, я не мав.
Розділ двадцятий
Трохи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без дозволу на розслідування», після закриття браузера.