Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

«Воля АСБР стане моєю волею». Вона вже стала її вол» ею. Стала ідолом, який забрав у неї молодість, давши навзамін чадні ночі ресторанних гульбищ, хтиві пики асберівських «лицарів», обіцянки великого раю в майбутньому. А зараз що вона має робити? їй винесено вирок, який вона повинна замінити своїм «благородним» вчинком. Безглуздо, дико, неймовірно! «Ріхтер — неодружений, — сказав їй учора пан Густав. — Ваше знайомство з ним, стара дружба і головне — ваша врода повинні прислужитися організації».

її врода! Дивний наказ пана Густава не має в собі крихітки реальності… Гельда знає, що інженер Ріхтер ніколи не зверне на неї ані найменшої уваги. Він засліплений своєю росіянкою, і йому байдуже до її, Гельдиної, вроди.

Зараз треба йти додому. Сидіти з матір'ю й чекати повернення Віллі. В пустці, в проклятій пустці. І вона йде й чекає. Куди ж утечеш від себе? Куди вирвешся з цупкого полону обов'язків, з липких тенет родинного затишку?

Поволі Гельду обгортає тривога, невблаганна, невидима, прокрадається в шпаринки вікон і дверей, цідиться з-під стелі тьмяним світлом лампочки. Бо ж досі немає маленького, пустотливого, на все здатного Віллі. Понісся стрімголов із листом і наче в воду впав.

Гельда підводиться. Поправила зачіску, зірвала з вішалки новеньке пальто. (Як же контрастує воно з убогістю цієї оселі!) Вмить стала поважною, елегантною панянкою. І тільки очі — все ті ж, колишні очі, добрі й турботливі, мліють від страху за брата, наливаються рішучістю, готові схреститися з поглядом ворога, боронити рідну кров. Де він, дурненький, заблукав з отим листом? Добре, якщо зустрів пана інженера і разом з ним повернеться додому. А що, коли… Ой ні, краще не думати, краще самій шукати його.

Вибігла на вулицю. Завагалася. Куди йти? На віллу Кірхенбома? Там, мабуть, чекає свого друга маленький Віллі, видивляється на розкішні авто, на великі вікна мільйонерського будинку.

Вітер гуляє вулицями, осінній, дошкульний, влазливий — жодної душі не помине, всіх обціловує шорсткими губами. Де-не-де — запізнілі прохожі. Спиняються перед розкішними вітринами, п'ялять у них свої очі, вигрібають поглядами омріяне багатство.

На стендах клапті порваних газет. Крикливі заголовки: «Левіафан» дасть роботу всім безробітним міста», «Слава «Левіафану», гордості німецького технічного генія», «Не віддавайте «Левіафан» червоним, бережіть багатство нації»… Клапті паперу жалісно тремтять, вигинаються, падають на землю. І разом з ними падають на землю крикливі гасла.

Вітер налітає на Гельду, продирається під пальто, холодить кров, забирає сили. Якісь пещені панки чіпляються до дівчини, обдаровують її масними поглядами. Дурники, кому потрібні їхні компліменти?

— Може, панянці страшно самій?

Гельда навіть не озирається. Іде вперто далі, минає квартал за кварталом, розгортає грудьми вітер, наче ріже холодні хвилі. Швидше б уже та вілла. Де вона, проклята? Чи знайде вона малюка?

А з глибини свідомості, з теплих закамарків душі зринає інше питання, інша несмілива думка: чи побачить вона там пана інженера, чи зустріне сьогодні своє прокляття й свою любов, свою надію й свою згубу?

— Дивіться, яке розкішне волоссячко в цієї дівчини! — знову підступає до Гельди молодцювата постать у капелюсі. — Жаль, коли вітер розкуйовдить їй зачіску. Може, люба незнайомка ласкаво погодиться скористатися моїм авто? Не треба так соромитися, красуне! Ми ж усі німці. Всі єдинокровні брати…

«Ми ж усі німці!» Мала б зброю — не пошкодувала б кулі для цього нахаби. Пан Густав казав їм, що священні ідеали треба захищати кров'ю. Залізом і кров'ю! Як колись учив німців великий Бісмарк… Хто він, той Бісмарк? Здається, пан Густав згадував щось з історії, вихваляв його, ставив за приклад… А от вона забула. Знає тільки, що німці — велика нація, що треба гуртуватися, треба жорстоко помститися за минулу війну, за відібрані землі…

Ось і ріка. Спить у своїй кам'яній колисці, плямкає уві сні губами. Зрідка вздовж набережної миготять вогні фар, майне якась постать на мосту. Тиша, глухе безлюддя. Але Гельді не страшно й не самотньо. Їй тільки сумно. Дуже сумно і трішки-трішки образливо. Вродлива ж бо вона, навіть у штабі ордену є у неї гарячі поклонники (чи не вони ото й врятували її від тяжкої кари!). Могла б кохатися, мліти від гарячих поцілунків, чадіти любовними ночами в обіймах хлопців. А от іде сама, і тремтить у серці надія, маленька, крихітна надія, що побачить сьогодні пана інженера, почує його рівний, спокійний, такий знайомий і такий дорогий голос, що стане з ним поруч і гляне в його великі очі. Й спитає його… Про що? Про Віллі? Ні, ні, вона навіть не думає зараз про свого Віллі. Це соромно, ганебно, але нічого вона не може вдіяти з собою. Не думає вона про Віллі, от і все. Думає тільки про нього, тільки його голос чує на відстані. Забуло її серце про брата, про матір, про орден, про все на світі — тільки вишукує в пітьмі вистраждану, вимріяну постать, чорнявий чуб і задумливі очі.

І враз (бувають же такі чудеса!) за спиною в Гельди — скажений скрегіт гальм. Вона рвучко повертається і… мало не сліпне. Просто в лице їй б'є фарами машина.

— Гельдо! Це ви, Гельдо? — кричить з відкритих дверцят знайомий голос.

Фари гаснуть, але Гельді здається, що світло підносить її на своїх крилах і кидає в просторінь неба. Гельда чує голос інженера Ріхтера. Це ж він стоїть біля машини і з радістю дивиться на неї. Кинутися б до нього, пригорнутися до його дужих грудей і прошепотіти оте гаряче, таємниче слово, яке кривавим клубком запеклося в її серці. Любий! Але чому він стоїть? Чому не радіє з цієї зустрічі?

Ось він підходить, кладе їй руку на плече, струшує легенько, немов хоче розбудити од сну, повертає до себе її скам'яніле обличчя, довго дивиться на неї. Посміхається.

— Я впізнав ваше волосся, Гельдо, — каже він лагідним голосом.

їй стає млосно. До краю, до неможливості напружується кожна клітина, кожен нерв, вона ловить його слова, вириває їх з його вуст, витлумачує по своєму. Він упізнав її волосся! Серед ночі впізнав! Нащо тут розмови, пояснення, коли й без них