Читати книгу - "Ідуть роботарі"

таке суворе й пихате, ніби його хазяїн був принаймні генералом. Це тоді, коли він ще не знав, з ким розмовляє. Але взнавши, що перед ним автомобіль Бірза, штурмовик відразу зав’яв і відступав від машини, навіть не віднімаючи руки від кашкета та ввесь час кланяючись і перепрошуючи.

Другий раз шофера спинив патруль робітників-страйкарів. Ці поводилися зовсім інакше. Здавалося, що вони ледве стримували себе, бо Бірз і тут встиг помітити одну дрібницю — міцно стиснуті кулаки, якими робітники тримали замість зброї товсті палиці. Ця друга зупинка розсердила Бірза, що вибухнув брутальними лайками:

— Нахабство! Яке право ви маєте спиняти автомобіль? Геть з дороги, бо інакше скуштуєте револьвера!..

Робітники похмуро відійшли, не відповідаючи жодного слова.

Автомобіль рушив далі, все так само розрізаючи світловими ножами фар жовту густу рідину туману. Похитуючись на подушках сидіння, Бірз згадав книжку, яку йому довелось одного разу читати, книжку про революцію в Червоній Країні. Здається, там також починалось з робітничих патрулів. Але там вони не відступали перед загрозою револьвера. Навпаки, траплялося частенько, що той, хто їхав автомобілем, примушений бував покірно залишати його, не сперечаючись віддавати автомобіль людям з гвинтівками в руках і йти далі самому пішки… Бірз рішуче відігнав ці спогади й думки: поки що тут країна Говерса, а не Червона!

— Приїхали, містер Бірз, — пролунав голос шофера.

Дійсно, автомобіль спинився перед темним будинком таємної поліції. Бірз вистрибнув з автомобіля і кинувся вгору сходами. І раптом він почув суворе:

— Стійте, бо стрілятиму!

Бірз спинився. Напроти нього, праворуч, ліворуч — стояло чимало людей у формі, із знаками свастики на рукавах. Такі ж люди бігли ззаду, наздоганяючи його. Кожен з них тримав у руках гвинтівку.

Бірз озирнувся: майже ввесь майдан перед будинком був заповнений великим загоном людей у формі, озброєних з ніг до голови. Лише де-не-де виднілись полісмени. Але їхні чорні костюми та шинелі танули у масі одягу захисного кольору. Недалеко від сходів Бірз помітив кількох офіцерів — так само з свастиками на рукавах, що розпоряджалися й віддавали накази.

Тим часом його оточили кільцем люди в формі.

— Куди йдете? — запитав Бірза один з штурмовиків.

— А хто ви такі, що запитуєте мене? — спокійно відповів Бірз.

— Організація «Бойових хрестів», містер Бірз, що боронить уряд і сучасний лад проти божевільних революціонерів, — з готовістю відповів Бірзові один з штурмовиків.

Бірз, придивившись, пізнав його: це був один з клерків заводської контори, що ще кілька днів тому приносив йому папери на підпис.

— Ви що ж, на варті тут?

— Так… Невеличка мобілізація… Проте, я не маю права сказати вам щось докладніше. Пробачте, що затримали вас, містер Бірз. Прошу, проходьте. Товариші, це містер Бірз, знаменитий винахідник роботарів, — звернувся він до решти.

Тепер уже Бірза не затримував ніхто. Через хвилину він вдерся, як вітер, до кабінета чергового адьютанта:

— Де полковник Блек?

— Зайнятий, містер Бірз, — відповів йому адьютант, чемно підводячись.

— Скажіть йому, що я приїхав.

— Маю заборону, містер Бірз, звертатися до полковника Блека, аж доки він не викличе мене.

— Дурниці! Де він?

— Я вже мав честь відповісти вам, що він зайнятий.

— Де він, я питаю? — ще загрозливіше спитав Бірз.

— Допитує заарештованих у своєму кабінеті. Але він…

Томас Бірз не слухав далі. Він вибіг з кімнати і спитав першого, хто зустрівся йому у коридорі:

— Де кабінет полковника Блека?

Йому вказали. Бірз, не постукавши, широко розчинив двері, вбігаючи до кімнати. Він влетів до кабінета, не спиняючись ні на мить, але уже в кімнаті, не дійшовши до стола, застиг на місці.

То була велика кімната, залита світлом. За важким дубовим столом із цигаркою в руці, в розстебнутій куртці сидів полковник Гордон Блек. Він спроквола підводився назустріч Бірзові. Обличчя його було немов у машкарі холодної офіціальної ввічливості. Очі стежили за кожним рухом непроханого гостя.

Але не на нього дивився Бірз. Він бачив інше, від чого не могли відірватися його очі. Недалеко від стола була лава — широка дерев’яна лава з міцними ремінцями, що звішувалися з її боків. Коло лави стояло двоє дужих штурмовиків. Озираючись на людину, що несподівано вдерлася до кабінета, вони все ще тримали своїми міцними руками тендітну жінку, яка напівлежала на лаві, обпершись головою об стіл, наче непритомна. Це була Мадлена Стренд.

— Чим можу бути корисний? — повторив зовсім сухо і офіціально Гордон Блек.

Бірз, стискуючи кулаки, метнувся до нього.

— Ви насмілились, не повідомивши мене, заарештувати міс Стренд! Більше того, ви насмілились допитувати її вашими чортячими способами! Та я!..

Обличчя Гордона Блека зблідло від ледве стримуваного гніву. Нервово потираючи руки, він спитав Бірза ще сухішим, ще гострішим тоном:

— З якого це часу державна таємна поліція і організація «Бойових хрестів» мусять запитувати дозволу містера Бірза для того, щоб провадити доручену їм роботу? Будь ласка, не втручайтесь у справи, що до вас не стосуються.

Бірз позеленів: так розмовляти з ним! Він озирнувся на Мадлену; вона лежала, відкинувшись назад, напівнепритомна. Обличчя в неї було бліде, як стіна, очі заплющені, вуста стулені у стражденну гримасу. Здавалося, вона нічого не чула, бо хоч розмова проходила у досить підвищеному тоні, вона навіть не повернула голови. Тим часом Блек продовжував, вже залишивши потирати свої руки, а спокійно склавши їх на грудях:

— Заарештована під час зустрічі з державними злочинцями Мадлена Стренд намагалася рухами розмовляти через вікно з людьми на волі. Вона відмовилась дати будь-які свідчення. Ми примушені допитувати її за вказівками законів.

— Себто мучити її? Катувати?

Гордон Блек іронічно посміхнувся:

— Я міг би не говорити вам про все це жодного слова, містер Бірз, — і тим лише виконав би свій прямий обов’язок. Але, бачачи ваш знервований стан і деяку