Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

з’єднаються дві мафії. Ваша сицилійська і наша кремлівська..

Сеньйори!

Ви ніколи не підраховували, на скільки вистачило б вашого, вибачте, Апенінського чобота, тобто вашої Італії, якби ви всі тільки крали?

А в нас, слава Богу, ще є і є. А навіть якщо вже розкрадемо усе, якщо, опираючись на наш технічний прогрес і на нашу передову науку, перетворимо землю на пустелю, то й тоді не пропадемо. Будемо розводити верблюдів. Буде м’ясо. І шубат. Верблюже молоко. Продукт незвичайної біологічної цінності. Особливо для головного мозку.

Це наші внутрішні резерви. Це нез’ясований феномен живучості і стійкості нашого народу.

А ваша сміхотворна Антанта хотіла нас в отакусінький період задушити.

Наша рідна Антанта душила нас сімдесят років. І все це лише як сон. Як марево. Прокинулися — нема нічого. І нікого. Вже ніби й ніхто не душив. Вже всі як янголи. Один одному посміхаємося. Один одному відвішуємо компліменти. І всі разом киваємо туди, позад себе. Мовляв, біда спільна. У застійні роки рвонули так безоглядно вперед, що тепер не знаємо, де зад. Мали при уряді дубів, тому й стільки липи.

Також феномен. Суто наш. Соцреалістичний.

Сеньйори!

Ви ніколи не задумувалися над тим, доки вам вірили б, якби ви всі постійно брехали? Один одному. Самі собі. Всі разом — комусь.

А нам ще вірять. І ми віримо. Один одному. Самі собі. І тим, що видають постанови. Хоч за кількістю постанов ми на першому місці у світі. А за їх виконанням — на останньому.

Це також феномен. Суто наш. Національний.

Сеньйори!

Як сказав колись один розумний чоловік, ми не можемо ждати милості від природи за те, що ми їй заподіяли. А бюрократія не може ждати милості від народу. За те, що вона заподіяла йому. Отож національне свято французів «Взяття Бастилії» — не останнє свято на нашому континенті. Буде і на нашій вулиці свято. Тільки, будь ласка, сеньйори, не надсилайте нам свої макарони!

Сингапурці
Промова, яку я збирався виголосити у 1988 році на сингапурському базарі

Вельмишановні сингапурки і сингапурці! Господарі і гості!

Патріоти і провокатори!

Перш за все чого я тут?

Не тому, що, як пише поет Федіан Кланя:

До такого довів стану нас партійний самодур, Що по масло і сметану я літаю в Сингапур.

Як бачите по мені, закордонного масла і сметани я не їм.

Лозунг нашого часу гласить: «Всі дороги до комунізму ведуть через капіталістичні базари!» Отож назад — та ж сама дорога. Словом, шукаємо. Як вийти… Що кажете? Маємо не той «Капітал»? Карл Маркс тут ні при чому. Він пожартував. А ми сприйняли всерйоз. З вами теж могло статися. Хто не живе, той не помиляється. Ми ж, в основному, помилялися. То й не було коли жити.

Чому мене потягло на промови?

Зараз на промови тягне всіх. Всі себе відчули державними діячами.

Що таке в Україні державний діяч?

На це запитання найкраще відповів дід Матвій. Він сказав:

«Це як у нашому селі завклубом. Клубу нема, а діяч є. І гроші отримує, і в дамках ходить…»

Отож на кожного нормального працюючого зараз по десять діячів. Сім — правих, два — лівих. І по одній деструктивній силі.

Праві вважають, що вони все життя праві. Як у тому анекдоті: «Партия — наш рулевой!» «Машину» вже давно розтрясло на бездоріжжі. Вже нема ні «мотора», ні «колеса». А «рулевой» все рулює. Словом, праві тримаються. За те, що завоювали. Для себе. За кабінети. За посади. За блага.

Як пише відомий поет Федіан Кланя:

Щоб втриматись при владі Рад, Стає на роги апарат!

Один апаратчик поетові зауважив:

— Ви всі вважаєте, що ми нечестиві. Але хто і коли бачив у нас роги?

Поет достойно відповів:

— Ви всі вважаєте, що ви святі. Але хто і коли бачив у вас крила?..

Ліві вважають, що кабінети треба провітрювати. Крісла міняти. Віддати шану потоптаним правими предкам. І подумати про нащадків.

Деструктивні сили служать правим. Провокують лівих. І тренують біцепси. На випадки незвичайної ситуації.

Праві називають лівих «екстремістами», «націоналістами». Звинувачують, що ті хочуть розвалити наш «общий дом». І лякають їх десантними військами. Бо справжня демократія завжди тримається на гуманних принципах і на десантних військах.

Ліві кричать: «Ганьба!» І полохають правих національними прапорами.

Словом, стіна на стіну.

Мій біологічний ритм також вимагав політичної активності. І я включився. У передвиборну війну. Кинувся рятувати свідомість села. Але… вилетів у трубу. Газову. Мій суперник виїхав на платформі з газовими трубами.

Взагалі, більшість отих передвиборних платформ нагадували платформи звичайного поїзда. Зчеплені однією сув’яззю. Котяться по одних рейках. І тягне їх один локомотив. І все у тупик. Або — під укіс. Бо так спрямована дорога.

І я з жахом подумав: «А що, коли більшість депутатів в’їдуть у парламент на отаких платформах з дутим газом? Не дай, Боже, сірничка або іскринки! Як рвоне! То всі у трубу вилетимо. І