Читати книгу - "Про славних жінок"

У часи великих заворушень, коли за наказом тріумвірів у місті були виставлені нові списки проскрибованих,[165] до них серед багатьох інших потрапив також Квінт Лукрецій, чоловік Курії. Більшість одразу ж покинули батьківські землі, заледве знайшовши сховок у печерах диких тварин, у віддалених горах чи поміж ворогів римського народу. І лише Лукрецій, послухавшись поради коханої дружини, безстрашний, залишився в мурах міста, в рідних стінах свого будинку, закрившись у своїй спочивальні, в обіймах власної жінки. Дружина вберегла його такою чудовою кмітливістю, чутливою старанністю та чистотою віри, що ніхто, крім однієї втаємниченої служниці, навіть близькі родичі не те що не знали нічого, а навіть не здогадувалися ні про що.

Лише уявімо собі, скільки разів, уміло прикриваючи таємницю, Курія виходила на люди у старому вбранні, з недоглянутою зовнішністю, зморщеним обличчям, заплаканими очима, нечесаним волоссям, без жодних прикрас, з тривожним подихом у грудях, з удавано безумним поглядом і наче сама не в собі, сновигала містом, заходила у храми, бродила вуличками, тремтячим і зламаним голосом, так наче вже надокучила богам своїми благаннями й голосінням, розпитувала перехожих та друзів, чи вони не зустрічали її Лукреція, чи не знають, чи він живий, куди і з ким подався, за якою надією, додаючи, що найбільше прагнула б долучитися до нього у втечі, вигнанні та незгодах. Вона мала робити багато всілякого, що зазвичай роблять нещасні, аби надійно приховати сховок свого чоловіка. Але якими лестощами, якими обіцянками, якими переконаннями вдалося їй умовити служницю стати союзницею і з кам’яним серцем зберігати таємницю? Якими втіхами могла вона підтримувати надію свого тремтячого чоловіка, полегшити жаль у його зневіреному серці, змінивши сум на радість?

У той час, коли всі інші, зазнавши такого ж нещастя, наражалися на штормове море, грозове небо, віроломство варварів, нестримну ненависть ворогів та руку переслідувача, тільки один Лукрецій почувався безпечно і захищено на лоні своєї милої дружини. Цією святою справою Курія заслужено здобула собі вічну славу.

Гортензія, донька видатного оратора Квінта Гортензія,[166] заслуговує гідної похвали. Вона не тільки щиросердечно цінувала красномовність свого батька, а навіть, якщо цього вимагала необхідність, сама переймала вишуканість промов, чого часом потребують учені мужі.

Під час тріумвірату, коли велика кількість жінок, зважаючи на потреби республіки, несла на собі нестерпний тягар грошових податків, ніхто з чоловіків не знаходив у собі сили надати їм захист; і тільки Гортензія відважилася винести на розгляд тріумвірів справу всього жіноцтва. Вона виступила так успішно і з такою невичерпною красномовністю, що слухачі незмірно дивувалися, гадаючи, що вона змінила свою стать і переродилася Гортензієм.

Така велична справа, за яку взялася Гортензія, ознаменувалася належним завершенням: не схибивши ані в жодній тезі своєї промови, ані в незаперечних доказах свого права, вона не отримала від тріумвірів заперечення ні в чому з того, що вимагала. Вони щиро погодилися відкликати більшу частину накладеного податку, зауваживши, що хоча мовчанка жінок у питаннях щодо республіки й викликає повагу, все ж, якщо є така можливість, яскрава і плинна красномовність має бути належно схвалена. Після завершення слухань, завдяки чудовій роботі Гортензії, матрони легко справлялися з виплатою решти податків, що було зовсім небагато.

Як видно, дух давнього роду розцвів у Гортензії, тож чи не можу сказати, що ця жінка заслужено носила ім’я Гортензія?

Сульпіція, дружина Лентула Трусцелліона, здобула собі незнищенну славу своєю добродушністю. Її чоловіка, Лентула, тріумвіри занесли у списки проскрибованих, як і чоловіка Курії. Шукаючи порятунку, він подався у Сицилію і там, як вигнанець, залишався у бідності. Сульпіція, знаючи про це, вирішила терпіти всі незгоди разом із чоловіком, оскільки вважала негідним, коли жінки, втішаючись розкішними почестями і блискучою долею разом із чоловіком, при найпершій нагоді втікають, коли він потрапить у біду.

Але не так легко було Сульпіції долучитися до свого чоловіка: її мати, Юлія, пильно слідкувала, щоб донька не подалася за коханим. Однак яких тільки сторожів не перехитрить справжня любов? Вибравши догідну мить і накинувши одяг служниці, перехитривши матір і решту сторожі, тільки з двома служницями і стількома ж служниками відважна жінка покинула рідну землю і батьківські пенати та й подалася на вигнання за своїм чоловіком, хоча закон дозволяв їй розлучитися з нещасливцем і одружитися знову. Славна жінка не відала страху: потаємними стежками, долаючи лють моря та гори Італії, віднаходила вона непевні сліди свого чоловіка, шукаючи його по невідомих краях; а знайшовши, вже не розлучалася. Адже вважала, що набагато почесніше перейти через тисячі незгод життя разом зі своїм знедоленим чоловіком, аніж втішатися насолодами і спокоєм на батьківщині, в той час коли любий поневіряється на вигнанні.

Таке рішення, безумовно, засвідчило велику мудрість, що притаманна радше чоловікові, а не жінці. Адже не завжди жінки повинні виблискувати золотом і діамантами, не завжди мають віддаватися пишноті, не завжди мають ховатися від літнього сонця і зимового дощу,[167] не завжди мають піклуватися лише про спочивальню, не завжди мають щадити себе. Вони повинні, якщо цього вимагає доля, разом з чоловіками долати труднощі, терпіти вигнання, переносити бідність, мужньо дивитися в очі небезпеці, а яка з цим не погоджується – не знає, що таке бути дружиною. Це і є військова служба жінок, їхні війни, перемоги та славні тріумфи, якими вони вирізняються. Розніженість, розкіш та домашній затишок побороти чесністю, стійкістю та розважливістю – у цьому полягає вічна їх слава і добре ім’я.

Нехай почервоніють не лише ті, які з усіх сил намагаються наздогнати тінь щастя, але й ті, які з огляду на вигоду подружнього життя бояться морської хвороби, втомлюються від легкої праці, жахаються чужих народів, страшаться, чуючи рев бика, однак, супроводжуючи своїх перелюбників, тут же радіють втечі, їм подобаються морські подорожі, їх змужнілий дух тут же пристає на всілякі безглузді витівки.

Корніфіція, чи була вона римлянкою, чи іноземкою – не пам’ятаю, чи я щось читав про це; однак древні свідчення переконують, що вона справді заслуговує згадки.

Адже Корніфіція в часи правління цезаря Октавіана випромінювала таку поетичну вправність, що видавалося, наче вигодовувалася не молоком Італії, а