Читати книгу - "Репетитор"

— Давай сюди.

Андрій здригнувся і підвів очі. Під облізлим тентом, освітлені банальними жовтими ліхтариками, сиротливо стояли кілька пластикових столиків. Славко дивився кудись убік, і це видавалося дивним. Усе в його поведінці сьогодні виглядало дивним.

— Чому сюди? — здивувався Андрій, знаючи потяг друга до оригінальних місць. А це місце за стандартністю поступалося хіба що столикам біля пивниць.

— Тому.

Психолог так би не відповів. Славко теж. Колись.

Раптом подумалося: «Добре бути наркоманом: ширнувся — і чвиркай собі крізь зуби на всіх Славків і катів разом узятих».

Ні, недобре. Андрій згадав недавню випадкову зустріч з Вєталем з паралельного класу, якого він не бачив з пам'ятного гульбану в себе на хаті. Згадав — і закивав головою: краще бути анемічним і стукнутим, ніж ТАКИМ.

…Зіниці розширені навіть на світлі, а за ними — темний підвал без виходу. Одяг зі старшого брата, рукава у спеку спущені, бліде запале обличчя… За три роки Вєталь встиг побувати в реанімації і двічі у психушці. Оповідав, що поїдає каву просто з пачки ложкою. А його мама якось плакалася, що мусить усе вдома брати під замок.

Недобре. Недобре втратити свободу. Добровільно сісти у камеру і викинути ключа. Зовсім недобре…

— Замовляй, ти ж хотів їсти!.

Андрій поглянув довкола. Офіціантами тут і не пахло, серветками теж. Прикинувши, які тут можуть бути сосиски, він пішов і замовив картоплю (без часнику), воду (без склянки) і жуйку (без цукру). І щоб усе принесли якнайхутчій.

Бармен заледве не послав його, але стримався і сказав, що у них самообслуговування.

Андрій щосили приборкував себе, аби не внести поправок до тутешньої конституції. Лише сонячно посміхнувся, перехилився через шинквас і, тицьнувши пальцем у найближчого п'яничку, що присмоктався до склянки, голосно прошепотів: «А ось у нього — сифіліс. Сам його аналізи відвозив. Він, здається, постійний ваш відвідувач?» І, сховавши заготовлені грошенята, почимчикував геть.

Знав, що його шепіт не залишився поза увагою клієнтів. Знав, що наривається на неприємності, але мусив відчути, що іще САМ здатен нариватися, а не лише рятуватися від численних прикрощів, завданих кимось.

Кілька друзів бармена подалися за ним.

Славко, вмить оцінивши ситуацію, вказав Андрієві на стільця («сідай… сідай, кому кажу!») і перестрів друзів бармена на порозі бару.

За вісім хвилин їм подали картоплю і до картоплі, але Славко Андрієву витівку не схвалив. Цілковито.

— Мені обридло прикривати тебе від глупств.

Андрій нахилився й понюхав страву. На часник не поскупилися. Картопля — а-ля бармен і друзі.

— Ти чуєш, що я кажу? Скільки я з тобою няньчивсь, але тепер — ти мені вибач. Час самому відповідати за скоєне. Що ти в цій тарілці шукаєш?

Нічого.

— Ти мене взагалі чуєш?

У тарілці — НЕхрумкі НЕапетитні скибки картоплі з НЕнависним часником.

«Он скільки недобрих слів починаються на букву „н“! — раптом стало сторчком у мізках. — А ще…

НЕГОДА, НІЧ, НІЖ».

Подумав і додав…

«НАДІЯ».

Недобрі слова. Схожі на скалки. Засіли в серці — і ніяк не висмикуються звідти.

…Сходами — кроки. За вікнами — вітрюган. Понад, поміж, поза цими звуками — хрипіння і стогони. Хочеться затиснути вуха, але руки виявляються зайнятими: судомно тримають біля скроні непотрібну слухавку.

— Ось, — видихає засапаний шофер, що з'явився у дверях з великою шкіряною валізою. Теж уникає дивитись у бік ліжка. А ніби не змовлялись. — Лікарське причандалля. Трималось про всяк випадок. Тут усе. Може… може, знадобиться.

Розкриває і ставить на підлогу. Той, хто нічого в цьому не тямить, передає естафету тому, хто тямить ще менше. У всіх цих коробках, пакунках, пакетах, чудернацьких скляних, гумових, металевих виробах. У малюсіньких запаяних пляшечках, якими набитий шкіряний «патронташ», що на кришці валізи — посортованих, підписаних, розбитих на секції. Точнісінько як записник.

«Седативні»… «Релаксанти»…«Анальгетики»…«Гіпоте..». Стоп.

Довга голка і великий шприц. Знайти. Негайно.

Руки по черзі розгортають пакунки, розкривають коробки, розривають обгортки. Повно інструментів. Одні у спирті, інші — в целофанових упаковках. Якісь вигнуті трубки, бинти, гумові паски. Шини?..

Де ж ця проклята… укладка?

Ось вона. Довга голка. ДУЖЕ довга і груба голка. Він машинально торкається власних ребер… Ні, так не можна! Не так! У живе тіло — таку голку?!!

Усі ці припадочні гасла виринають і замовкають на ходу. Він зупиняється над ліжком, забороняє собі дивитися на батька, а гляне, то вжахнеться: несправжнє, синє лице… не видно очей — тільки білки… рот напівіввідкритий, губи теж сині… на шиї набухлі вени… Покриті волоссям груди не рухаються… Чи рухаються?

Він іще не встиг добре поміркувати, а рука зі шприцем уже направляється до лівого нижнього краю ребер, голка з тріском влазить… вдирається у шкіру… здається чи ні, що ліва рука батька раптом сіпається? Здається? Чи ні?

Провал!

І тієї ж миті — повний шприц неймовірно червоної, густої, гарячої крови.

Неможливо тримати в руках кров свого батька і залишатися при ясному розумі.

Останнє, що він чує, — як гупають у скроні секунди. Неначе підковані цвяхами чоботи енкаведистів.

—..:Ти щось казав?

Славко знову дико витріщився на Андрія.

— Казав. І знову кажу: ти весь час бавився з вогнем. Я тебе попереджав, що твій… лікар не такий простий, як здається. Багато люду навколо нього обертається, і дехто з цього люду бажає знати, хто його підрізав. І хто