Читати книгу - "Подвійні міражі"

Просто не встигла. Треба було ворушитися, а не сумнівами терзатися, на що ж я здатна задля збереження сім’ї. От спитала б себе, курка дурна, яку сім’ю я зібралася зберігати? Де вона, та сім’я? Я не кажу, що так в усіх, хто це практикує, та я мусила знати Антона краще. Те, що я в сімнадцять років віддалася, не виправдання. Розум треба мати. А далі все було легко. Для нього. Місяць на гері, тиждень без гери — і я була готова на все. Чоловіки, жінки, котики, собачки, гуртом і вроздріб, утрьох, усімох — на все. Він знав, що робить. Курвин син.

— Вам відомо, хто це, пане Юрію?

— Звіть мене Юрко. Так. А вам відомо, що мені це відомо.

— Пане Юрію, — оливкова гілка миру не прийнята, повітря зі свистом розрізає томагавк війни, — ви можете щось із цим зробити?

— Зі знімком? — імітуючи нерозуміння, Бобир звів брови хатинкою, а серце зайшлося в шаленстві, пульс застрибав, як кенгуру, — схоже, йому щойно принесли найзаповітнішу мрію. На блюдечку із сріблястим обідком. А ще ж, наче, не Різдво…

— А вам конче, аби я сказала це вголос?! Не хвилюйтеся, я без диктофона, мікрофона і прихованої камери. І скажу, якщо бажаєте. Із Антоном. Я хочу, щоби це падло зникло з лиця землі. І мені байдуже, як ви це зробите.

— Можу я спитати, чому? Чому я і чому саме зараз?

— Подейкують, що ви дружите з моєю сестрою. Спершу, з огляду на її фах, я на ці чутки не зважала. Відомо, яка це дружба, думала я. Горизонтальна.

— Винятково вертикальна, запевняю вас. Та не тому, що я не мрію перевести її в іншу площину. Даруйте за відвертість…

Юрко затнувся. Чи підтримає його сестра? І чому це так важливо для нього?

— Це не дружба, як така. Не тільки дружба. Надійко, я кохаю Владу.

Надя закрила лице долонями і заплакала. Юрко не заважав. Не намагався втішити. Так і стовбичив біля дверей, спостерігаючи, як вродлива молода жінка заливається сльозами. Йому так хотілося підбадьорити її, та він не знав чим.

— Вибачте, будь ласка, — із голубої сумочки на світ божий з’явилася носова хустинка, також блакитна, і Бобир сильно зацікавився, а якого ж відтінку Надійчине спіднє. — Я… я не знаю, що саме вам розповіла Влада про наші з нею стосунки, але я…

— Вона сказала, що ви — як дві половинки.

Ми думаємо одне, і відчуваємо однаково. Жаль, смак на мужиків у нас різний.

— Точно, — Надя кивнула, глянула на пальці — тремтять, і зіжмакала носовичок, так і не скориставшись ним. — Дві половинки, папужки-нерозлучники, сестрички — не розлий вода… Він зробив із неї наркоманку і повію, а мене… все одно, що вбив. Якби це був її вибір… якби вона сама… я змирилася б! Помирала б від болю, але змирилася. Та він присилував Владу! Примусив! А я… сліпа дурепа, ідіотка! Я бачилася з нею тричі на тиждень, і нічого не зрозуміла! Нічого не запідозрила!

Юрко підійшов ближче і присів на сусіднє крісло, аби мати змогу злегка торкнутися Надійчиної руки.

— Ви не знали, Надійко. Не могли знати. Певно, в початкових класах не так багато торчків, навіть зараз.

Надя схлипнула. Юрко дивився на неї і згадував, що говорила Влада.

Саме Надійка боролася за мене до кінця. Відступилися мама й тато, бабуся, плачучи, махнула рукою на кохану онуку, — після того, як я винесла з дому і продала за безцінь старовинну ікону, а Надійка не відступала. Забирала мене з вулиці, з клубу, з-під носа в Антона, кілька разів отримуючи за це стусани, і, хоча могла накапати свекру, не робила цього ніколи, бо боялася, що це вилізе боком не їй, а мені. Приводила до себе додому, не дорікала й словом за зниклі гроші, коштовності, одяг… Була поруч під час ломки, обіймаючи, коли я билася головою об стіну та горлала, мов баньши, й пробачала те, чого не можна пробачати. Я… якось треба були гроші, а узяти ніде, і я пішла до Славка. Це Надійчин чоловік. Шалапут і мрійник, але добрий і до безтями закоханий у свою дружину. Він відмовив мені, звичайно, бо розумів, нащо мені. Усе місто розуміло, на той час. А я почала чіплятися до нього… пропонувати йому різні… послуги. Хочу, щоб і це ти також знав про мене. Знав, що в наркоманів не лишається честі, совісті — нічого людського. Я тоді ще добре виглядала. Я сказала Славкові — уяви, що я — твоя дружина. Що ми близнючки, а отже, це не зрада. І ще багато чого плела… Він відмовився. Я бачила по ньому, по очах бачила — він хотів погодитися. Дуже хотів. Та щось його стримало. У розпал наших кухонних «перемовин» увійшла Надійка. Там нічого не було, але ж ти в курсі, як це виглядає збоку, коли розпатлана нахабна бабега лізе в ширінку до мужика. Я думала, мені гаплик. Славко думав те саме. Він аж у розмірі зменшився, бідака — я маю на увазі, він сам, а не те, що в штанях. А сестра спокійно так: «Якщо ви закінчили тут, я можу кави випити?» І сміх і гріх. Славко торохтить щось, виправдовується, а вона ще спокійніше: «Ти що, гадаєш, я сліпа? Сама бачу, що сталося і чого не сталося! Марш під холодний душ, бо зараз зіпер на ширінці розійдеться». А мені нічого не сказала. Вона за мене воювала. І, лише отримавши фото старшого сина на дитсадковому майданчику, з підписом «Бережи малого, мати Терезо» — капітулювала. Показала знімок свекру, той наказав, кому слід, Антона впіймали і відлюбили ваші орли, й більше він свою смердючу пащу на мою сестру не роззявляв. Але стосунки наші розірвалися. Я виснажила її. «Ти не хочеш, щоб тебе рятували, — сказала Надійка, коли ми бачилися востаннє. — Ти йдеш на дно і відпихаєш рятівне коло. Я не можу надягнути його на тебе силоміць. Ніхто не може».

Барвінкові очі й сталеві крила. Янгол із вогняним мечем у руках.

— Юрку, — Надя пахла трояндами