Читати книгу - "Зорчина пісня"

Начальник вийшов. Зорка, розморена їжею, задрімала, зручно згорнувшись калачиком на лавці.

Розбудив її крик. У кімнаті товпилися люди. Гладкий чоловік з брезентовим портфелем тицяв в обличчя начальника жмуток паперів і горлав обурливим начальницьким басом:

— Я вам не вантажник!

Зорка злякано схопилася. Їй здалося, ніби вона почула голос Кузьміна. Ось таким же обурливим начальницьким басом він кричав на неї в школі: «Я тобі всі твої витівки пригадаю!»

Ні, вона нізащо не повернеться в дитячий будинок!

Зорка позадкувала й непомітно шмигнула в двері.

На вулиці швидко смеркало. Вітер дужчав. Гнав по землі оберемки сіна, сухі кізяки. Здіймав над паровозами блискотливі снопи іскор. Наближення ночі лякало Зорку, вона нерішуче зупинилася. Може, й справді повернутися? Начальник добрий, хіба він хоче їй зла? А Микола Іванович?! Кузьмін, мабуть, йому такого набалакав! «Ганьба! — скаже, — зараз війна! — І пальцем показуватиме, як тоді на Нінку.— Всьому дитячому будинкові ганьба через таких, як вона!»

Ні, в дитячий будинок нема вороття... А куди? Зараз Зорка була наїдена, в кишені курточки про запас лежав шматок коржа, тому майбутнє не видавалося їй таким сумним. Вона дужче закуталася в куртку й побігла аж на край привокзального майдану, де товпилися люди. Там важче буде знайти її.

Біля дерев'яної гратчастої скрині просто на землі сидів, підібгавши під себе ноги, старий казах. Він був у м'якій козячій шапці з довгими вухами. На груди збігала білими хвилями довга вузька борода. Перед старим на широкій картатій хустці розкидані глиняні кульки.

Старий то збирав кульки в жменю, то кидав їх на хустку й щось казав жінкам, які поприсідали навпочіпки коло нього. Вони кивали головами, з тривогою і надією прислухаючись до швидкої дідової мови.

Зорка ступила ближче. Сидять собі люди й розмовляють. Навколо гамір, суєта, а ці неначе на окремішньому острові. Цікаво!

Старий зібрав кульки в жменю, прикрив поверх рукою, потрусив і різко кинув на хустку. Кульки розлетілися врізнобіч, наражаючись одна на одну, і завмерли групами та поодинці. Дід нахилився, кілька секунд уважно розглядав кульки, зосереджено накручуючи на палець кінець бороди. Потім підвів голову.

— Суюнші! — радісно мовив він до російської жінки в старому, залатаному на ліктях чоловічому пальті. — Коли кумалаки падають отак, кажуть: «Уже видно стежку, якою йде караван!»

— То це виходить — живий? — запитала жінка, недовірливо розглядаючи кумалаки. — Ти правду ворожиш?

Старий зібрав у кулак бороду, докірливо похитав головою.

— Жінко! — поважно й трошки ображено сказав він. — Я пас отари, коли тебе ще й на світі не було. Я ходив товмачем з кизил-аскерами, коли ти ще трималася за мамину спідницю. Спина моя давно перетворилася на суху арчу, але ніхто не чув від старого Токатая слова неправди. «Цінність слова — в істині»,— казав мій батько. Вай, жінко, хай зникнуть з твого обличчя зморшки горя та відчаю. Твій джигіт живий! Перемога стоїть за його плечима, і в серці твого чоловіка палає вогонь мужності й сміливості.

Жінка встала й простягнула старому гроші, але той відвів її руку.

Старий зібрав кумалаки в жменю й знову кинув їх на хустку. Жінки слухали діда так, наче від нього залежало все.

А головне — чи живі ті, кого вони чекали з війни.

Підійшов пасажирський поїзд. Люди з мішками заметушилися по перону. Жінки, які оточували діда, сполошилися, підхопили свої кошики та замотані ганчір'ям відра.

Старий сидів непорушно, задумливо цідячи бороду крізь пальці. Зорка переступила з ноги на ногу, кашлянула. Дід поворухнувся. Дістав з-за пазухи шкіряну торбинку, обережно розв'язав поворозку, прихопив звідти двома пальцями пучку якоїсь зеленої трави й поклав за щоку. Зорка зачудовано дивилася на нього.

— Ти хочеш у мене щось запитати?

Зорка знічено зам'ялася.

— Хіба в домі, де ти живеш, тебе не вчать поважати старших?

— Здрастуйте, — сказала Зорка і, посмілівши, попросила: — Подивіться, будь ласка, мій тато живий?

Дід торкнув кульки долонею.

— Живий.

— А мама? — поспішила Зорка. — І ще брат, дядя Льоня, бабуся, Даринка й потім... в якому госпіталі Василь?

— Вай, дівчинко, я чую, в тебе багато рідних людей. Це добре, отже, ти не самітна.

— Та що ви! — гордо сказала Зорка. — У мене ще Сашко є... І Коля-Ваня, і Галка... тільки про них не треба ворожити.

Старий усміхнувся, намотав на палець кінець бороди, другою рукою зібрав кульки й кинув їх.

— Усі живі, — сказав він. — А Василь у найкращому госпіталі.