Читати книгу - "Темна матерія"

Все згруповано по роках і починається ще до того, як я виграв Павію, ще з аспірантури, коли почали прокльовуватися перші паростки моїх життєвих амбіцій.

У ранніх папках — знайома мені інформація: чернетки статті, яка стала моєю першою опублікованою роботою, виписки зі статей за спорідненими темами, усе, чим я займався в той час у лабораторії Чиказького університету, а також конструкція того першого крихітного куба.

Результати експериментів у чистій кімнаті ретельно впорядковані.

Я переглядаю файли на ноутбуці, поки в мене не починає двоїтися в очах. Та навіть це мене не зупиняє. Я жену себе вперед, спостерігаючи, як просувається моя робота з того місця, де я зупинився у моїй версії мого життя.

Наче ти все про себе забув, а тепер читаєш власну біографію.

Я працював щодня.

Мої записи стали кращими, глибшими, точнішими.

Але я марно старався намацати спосіб створити суперпозицію свого макроскопічного диска. У моїх записах бринять зневіра й розпач.

У мене злипаються очі.

Вимикаю лампу на приліжковому столику, накриваюся ковдрами.

Суцільна темрява.

Єдине джерело світла в кімнаті — зелена точка світла високо на стіні, спрямована на моє ліжко.

Це відеокамера нічного бачення.

Хтось стежить за кожним моїм рухом, ловить кожен мій подих.

Я заплющую очі, намагаюсь не звертати уваги.

Але я знову бачу те, що переслідує мене щоразу, коли я заплющую очі: кров тече по її щиколотці, по її голій ступні.

Чорний отвір між її очима.

Так легко зламатися.

Розлетітися на друзки.

У темряві я доторкаюся до шматочка нитки на підмізинному пальці й нагадую собі, що моє інше життя реальне, що воно й досі десь є.

Наче стоїш на пляжі, а хвиля висмоктує пісок між ногами й тягне назад у море. І я відчуваю, як мій рідний світ і реальність, яка підтримує його, пливуть геть з-під ніг.

Цікаво, якщо я не буду їй опиратися, то чи подужає ця реальність вхопити й поглинути мене?

Я прокидаюся від грюкоту.

Хтось стукає в мої двері.

Я засвічую лампу, вибираюся з ліжка, дезорієнтований, не розуміючи, скільки проспав.

Стукають сильніше.

Відгукуюсь:

— Я йду.

Намагаюся відчинити двері, але вони замкнені зовні.

Я чую, як клацає замок.

Двері відчиняються.

Не відразу згадую, коли й де бачив цю жінку в чорній строгій сукні, яка стоїть у коридорі, тримаючи дві чашки кави й записник під рукою. Потім згадую — тут. Вона вела, чи намагалася вести той чудернацький дебрифінг уночі, коли я очутився під кубом.

— Джейсоне, привіт. Аманда Лукас.

— Авжеж, так.

— Вибачте, я не хотіла вриватися.

— Нічого, все гаразд.

— У вас знайдеться трохи часу поговорити зі мною?

— Гм, звісно.

Я впускаю її і зачиняю двері.

Висуваю для неї стілець з-за столу.

Вона тримає пластянку.

— Я принесла вам кави, якщо вас це цікавить.

— Будь ласка, — кажу я, беручи пластянку. — Дякую.

Я сідаю на край ліжка.

Кава зігріває мені руки.

Вона каже:

— У них була якась шоколадно-горіхова дурня, але ж ви любите просту чорну каву, правда ж?

Я роблю ковток.

— Так, це чудово.

Вона сьорбає свою каву, каже:

— Отже, вам, мабуть, усе це здається дивним?

— Можна й так сказати.

— Лейтон казав, що попередив вас про мій прихід і бесіду.

— Так, попередив.

— Чудово. Я — психіатр у цій лабораторії. Працюю тут уже майже дев’ять років. У мене є необхідні сертифікати й усе таке. Мала приватну практику, перш ніж прийшла працювати до «Лабораторій швидкості». Ви не заперечуєте, якщо я поставлю вам кілька питань?

— Слухаю.

— Ви сказали Лейтону... — вона розгортає свій записник. — Цитую. «На місці останніх десяти років просто якась зяюча діра». Це точно?

— Так.

Вона щось строчить олівцем на сторінці.

— Джейсоне, чи не доводилося вам нещодавно пережити чи побачити якусь загрозливу для життя подію, яка викликала у вас сильний страх, безпорадність чи жах?

— Я бачив, як прямо в мене на очах пострілом у голову вбили Даніелу Варгас.