Читати книгу - "Темна матерія"

— Не знаю, що тобі й сказати... Ти її вирішив.

— Як?

Лейтон усміхається.

— Послухай, коли ти мені це пояснював, мені все було зрозуміло, але повторити я це не зможу. Тобі треба почитати свої записи. Єдине, що я можу тобі точно сказати, це те, що цей куб створює і підтримує середовище, в якому звичайнісінькі предмети можуть існувати у квантовій суперпозиції.

— І ми теж?

— І ми теж.

Гаразд.

Хоча весь мій досвід переконує мене, що це неможливо, я, мабуть, якимось чином спромігся створити сприятливе квантове середовище на макрорівні, можливо, використавши магнітне поле, щоб приєднати об’єкти всередині до квантової системи на атомарному рівні.

А як же пасажир усередині куба?

Пасажири — це ще й спостерігачі.

Ми живемо в стані декогеренції, в одній реальності, бо ми постійно спостерігаємо за своїм середовищем і викликаємо колапс власної хвильової функції.

Тут мусить бути задіяне ще щось.

— Ходімо, — каже Лейтон. — Я хочу тобі дещо показати.

Він веде мене до вікон у стіні ангара навпроти дверей куба.

Просканувавши картку біля ще одних зачинених дверей, він заводить мене до кімнати, яка нагадує комп’ютерний центр, або центр управління.

Зараз працює тільки одне робоче місце, де, задерши ноги на стіл, сидить жінка. На голові в неї навушники, тому вона не помічає, як ми заходимо.

— На цій станції завжди є люди — двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень. Ми всі тут сидимо по черзі, чекаючи, поки хтось повернеться.

Лейтон ковзає за комп’ютерний термінал, вводить купу паролів, розгортає папки й занурюється глибше й глибше у вкладені паки, аж поки не знаходить те, що шукає.

Він відкриває відеофайл.

Це — HD-відео, зняте камерою, націленою на двері куба, очевидно, встановленою прямо над цими вікнами в центрі управління.

У нижній частині екрана видно мітку таймера: дія відбувається чотирнадцять місяців тому. Годинник показує час аж до сотої долі секунди.

У кадрі з’являється чоловік, підходить до куба.

На спині в нього рюкзак, надітий поверх обтічного скафандра, шолом від якого він несе під лівою рукою.

Ось він біля дверей, натискає на ручку, відчиняє їх. Перш ніж увійти досередини, він повертається через плече, дивиться прямо в камеру.

Це я.

Я махаю рукою, заходжу в куб, зачиняюсь ізсередини.

Лейтон перемотує відео вперед.

На екрані спливає п’ятдесят хвилин, куб стоїть непорушно.

Він знову уповільнює відео, коли в кадрі з’являється ще хтось.

Жінка з довгим каштановим волоссям підходить до куба, відчиняє двері.

Тепер подача відео відбувається з екшн-відеокамери «GoPro», закріпленої на голові жінки.

Зйомка ведеться ізсередини куба, видно, як світло падає на голі стіни й підлогу, відбиваючись від нерівної металевої поверхні.

— Фуррр, — каже Лейтон. — І тебе немає. Аж до... — Він відкриває наступний файл. — Три з половиною дні тому.

Я дивлюся на те, як я вибираюся з куба і падаю на підлогу, наче мене хто виштовхав звідти.

Минає якийсь час, і ось я бачу, як з’являється евакуаційна команда в захисних костюмах і вкладає мене на каталку.

Не можу позбутися відчуття абсолютного сюрреалізму, передивляючись зафіксований момент перетворення нічного жахіття на моє нове життя.

Мої перші секунди в цьому «дивному, новому» навіженому світі.

Одне зі спальних приміщень на підрівні один приготоване для мене. Це облагороджений варіант попередньої камери.

Розкішне ліжко.

Велика ванна.

На столі — ваза зі свіжими квітами, які запахтили всю кімнату.

Лейтон каже:

— Я думаю, тут тобі буде зручніше. Хочу просто сказати: будь ласка, не намагайся накласти на себе руки, бо ми всі напоготові. Вмить у ці двері зайдуть люди й зупинять тебе. І тоді тобі доведеться жити в гамівній сорочці в отій гидкій камері внизу. Якщо відчуєш наближення нападу розпачу, просто підніми слухавку й скажи тому, хто там буде, щоб покликали мене. Не страждай мовчки.

Він торкається ноутбука на столі.

— Сюди завантажили весь твій доробок за останні п’ятнадцять років. Навіть дослідження, які ти проводив до «Лабораторій швидкості». Пароля немає. Користуйся вільно. Може, це якось розворушить твою пам’ять.

Він іде до дверей, озирається, каже:

— До речі, ці двері будуть зачинені, — він посміхається. — Але тільки задля твоєї безпеки.

Я сиджу на ліжку з ноутбуком, намагаючись якось розібратися з цією величезною купою інформації, запханою в десятки тисяч папок.