Читати книгу - "Богиня і Консультант"

Чорний меч, вкоротивши життя сокирникові, окреслив широку дугу і різонув по кущах. Упали посічені гілки. Але за ними вже нікого не було. Невидимі стрільці повтікали. Фанерон переслідував їх ще кроків із триста, але розбійники бігли шпарко, незважаючи на те, що один із них залишав за собою криваві знаки. Місяць тим часом заступила хмара, і подальша погоня у суцільній темряві стала ризикованою. Коли лицар повернувся до могили, то побачив, що Янгель з останніх сил відбивається ще від двох харцизів, озброєних кривими ножами. Поки Паладин ганявся за стрільцями, їхні товариші намагалися вкрасти коней.

Побачивши Фанерона, розбійники залишили Янгеля і побігли до пущі. Паладин не став їх переслідувати, перезарядив пістолети і вистрелив у бік темного лісового громаддя. Він не влучив, але, судячи з шурхоту трави, харцизяки побігли швидше.

– Вони не завдали вам шкоди? – запитав Фанерон Молодшого Архіваріуса.

– Трохи завдали, месіре, – Янгель показав розрізаний рукав кереї.

– Ви поранені?

– Це лише подряпина. Неглибока.

– Тоді рушаймо. Постріли могли почути.

– Їхати у такій темряві небезпечно.

– Від’їдемо на певну відстань, а там вже знайдемо, де заночувати. Повинні ж бути тут безпечні місця.

– Якщо люди тутешнього лантвійта[65] матимуть псів…

– …То пси візьмуть слід розбійників. Вони пахучіші, – сказав Паладин і сам посміхнувся своїм словам.

Але Архіваріус не підтримав його веселощів.

– Ви впевнені, месіре, що знайдете шлях до того Трактемирису? – тривожно запитав він.

– З Божою поміччю, брате. З Божою поміччю.

Колись на березі Ворскли стояв православний монастир, на який офірувала гроші старшина реєстрового козацтва. У часи короля Жигимонта Третього[66] в монастир принесли чудодійну ікону Матері Божої, що мала цілительні властивості. Казали, що цю ікону врятували монахи з Вірменії, розореної турками. До ікони почалися багатолюдні прощі, і монастир розрісся. Його навіть пророчили в суперники славетній Михайлівській обителі. Але у непевну добу після смерті старшого Хмельницького монастир спалили чи то татари, чи то Лубенський полковник Гамалія, який любив усе підпалювати. Ікона зникла, монахи розбіглися. З того часу обгорілі руїни монастиря давали прихисток різному мандрівному люду.

Сонячного літнього ранку втікачі Черниченки та їхні охоронці прокинулися серед цих величних руїн, у яких, за переказами, все ще діяла благодатна сила зниклого чудотворного образу. Над ними, крізь ребра згорілого купола, синіло небо, а повітря ситилося райськими ароматами квітучих рослин. Двійя попросилася до річки, і Рева пішов з нею. Вночі, проїжджаючи цими місцями, він бачив лише темні масиви гаїв і дібров. Тепер вони розкинулися перед ним в усій пересиченій життєвими соками красі. Дерева блищали свіжою зеленню, над травами гули бджоли, на нижньому лузі паслися руді корови. З гори, на якій стояв монастир, відкривалася розкішна панорама лісових острівців, полів та очеретів.

Донька планетниці зняла свою хустку і виявилася темноокою красунею. Рева за своє життя бачив багато красивих дівчат – українок, полячок, татарок. Краса Двійї була не подібною до їхньої. У неї були густі й широкі брови, як у татарок і низових черкесок, але обличчя юної планетниці не було круглявим, а видовжувалося ніжним овалом, підкресленим високою шиєю і прямим чолом. У ній, незважаючи на юний вік, відчувалася горда і висока порода. «Стара Черниха начаклувала собі царівну-доньку», – подумки посміхнувся Рева.

На шляху до ріки він тримав між собою і Двійєю дистанцію, уважно вдивляючись у зарості над стежиною. У руці козак затиснув метального ножа. Він не дав себе здурити райським спокоєм літнього ранку. Він пам’ятав, що саме такими тихими ранками на мирні хутори нападали хижі татарські чамбули[67], залишаючи після себе спалені хати, вбитих чоловіків і зґвалтованих жінок.

Дорогою їм зустрілися підпаски. Рева спитав, чи не бачили вони тут чужого. Ті похитали головами, проводжаючи очима Двійю. За підпасками бігли великі пси, подібні до вовків. Вони уважно подивилися на козака. Той теж уважно подивився на псів і припинив стискати руків’я ножа. Ці розумні і пильні тварини не були б такими спокійними, якби десь поряд вештався чужий. Вони були навчені здалеку впізнавати ворогів і небезпечних зайд. Це були правильні собаки.

Двійя зайшла у воду в сорочці. «А тітка казали, що відьми купаються лише наголяса!» – розчаровано зітхнув Рева, оглядаючи очерети. На річці було видно лише вутлі човники і солом’яні брилі місцевих рибалок. Ті не викликали в нього підозри, хоча колись він сам прикидався рибалкою, вистежуючи у плавнях розвідників Чарнецького