Читати книгу - "Богиня і Консультант"

– Вони не знають, і ніхто не знає, – замість Двійї відповів Харко.

– Він прийшов з того берега[62], він старий дідо, – повідомила Двійя.

– Чим він убивав людей?

Ранвір раптом заплакав. «Певно, бачив, як нападник убивав Черниху», – припустив Рева. Двійя лише подивилася на брата, і той припинив рюмсати. «Вона тепер серед них головна», – зрозумів козак.

– Він відрізав мамі голову, а дядька Захарія ударив рукою в груди, і той упав, помер.

Харко перехрестився.

– Пустою рукою убив? Старий дідо? – перепитав Рева.

Дівчина кивнула. Їй теж хотілося плакати. Гірка куля в горлі не давала їй розповісти про те, що вона бачила на власні очі, схована матір’ю у таємному закапелку.

– Захарія Тризна, най йому все проститься, був твердим козарлюгою, битим-перебитим, як той кундус[63], – тихо сказав джура. – З отаманом до Кафи ходив, веслував на «чайці». Абих[64] такого вбити першим ударом… Най пан Бог рятує!

Рева хотів було розпитати Черниченків, яким таким знаряддям нападник відрізав старій планетниці голову, але вчасно схаменувся, припинив розмову і дав знак усім рушати за ним. Четверо вийшли з логу і майже безшумно розчинилися у безкраїх просторах під молодим місяцем.

Архіваріус Янгель вийшов з трансу вже після заходу сонця. Біля примогильних брил, у сухій ямі, Фанерон ще до того розклав невелике багаття і закурив горіхову люльку, зручно розташувавшись біля вогню. Він терпляче чекав, доки Янгель відновить дихання і здатність розмовляти. Архіваріус не замлоївся й не бився у корчах. Він із тихим стогоном сповз із пласкої брили, загорнувся у керею і довго лежав, заплющивши очі.

– Чому після того завжди стає так зимно? – спитав нарешті Янгель. Голос його змінився, став хрипким і ніби хворим.

– Кажуть, що такі, як ви, брате, розраховуються теплими соками тіла з охоронцями астралу. Плата за вхід, так би мовити.

– Немає там ніяких охоронців.

– Кажуть, що є.

– Дурне кажуть, – сказав Янгель і знов замовк.

Фанерон подивився у той бік, де паслися коні. Йому здалося, що там брязнуло залізо. Він прислухався і вийняв із поясних чохлів два кремнієві пістолі. Потім відкрив порохівницю, досипав до запальних пазів пороху і накрутив пружини запальних коліщаток. Пістолети були заряджені срібними кулями. Про всяк випадок.

– У нас гості? – спитав Янгель.

– Можливо.

– Ви так любите це слово, месіре.

– Яке?

– «Можливо».

– Упевненість надто дорого коштувала декому із моїх друзів. Я волію радше бути невпевненим, аніж мертвим. До речі, добрий брате, чи не зволите ви розповісти про ваш зв’язок з Майстром? У вас щось вийшло?

– Вибачте, месіре, я лише збирався з думками.

– Вибачаю.

– Я почув істинні слова Майстра. Він десь на Лівобережжі. Наказує нам їхати на Трек-Тумиріс і нижче того міста переправитися через Бористен. Він нас чекатиме за переправою.

– Місто на цьому березі Бористену він назвав Трек-Тумиріс? Саме так, не інакше?

– Або Тракхумеріс…

– Трахтемирів, – зрозумів Фанерон.

– Так-так, це саме та назва.

– Це все?

– Ні. Його помічник-ясновидець три тижні тому помер від хвороби. Він тепер діє наосліп. Йому важко. Дуже важко.

– Ми потрібні йому.

– Так. Ми маємо поспішити. Козаки допомагають Куранським чаклунам втекти. А на Майстра тепер полює ціла півсотня.

– Сіркус знає про Майстра.

– Так, месіре, знає… Але, перепрошую, тепер і я чую гостей. Комусь із місцевих сподобалися наші конячки. І гаманці теж.

Фанерон з дивовижною легкістю вистрибнув з ями і з двох стволів вистрелив по кущах. Звідти почувся крик болю і вилетіли стріли. Одна влучила у Паладина, дзьобнула схований під одягом панцир і відскочила. Фанерон швидко побіг до кущів, витягуючи з піхов чернений меч-вію. Поки він добігав, ще дві стріли чиркнули його панциром. З густої трави назустріч