Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

території (Наддніпрянська Україна), та Австро-Угорської. Cтимулюючим чинником у процесі усвідомлення належності до поділеного державними кордонами українського («руського», «малоруського») народу, окремого від польського й російського, були особисті взаємини галицьких і наддніпрянських діячів обабіч австро-російського кордону. В українській політичній термінології національна єдність, що є однією з основоположних складових національної ідеї, трактується як «соборність». Втілення ідеї національної єдності України видавалося проблематичним на зламі ХІХ — ХХ ст. Про це, зокрема, відверто писав І. Франко в 1900 р., що ідеал національної самостійності «з нашої теперішньої перспективи поза межами можливого», водночас закликав «вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього…» Ідея соборності України була проголошена на уламках імперій у січні 1919 р. в Акті злуки УНР і ЗУНР, що стало результатом багатолітнього процесу кристалізації української національної самосвідомості, зокрема в підавстрійській Галичині.

Інтерес наддніпрянських діячів до Галичини проявлявся вже на початковому етапі національного відродження, науковому, або «збирання спадщини», в першій половині ХІХ ст. Услід за «Історією русів», перші фахові узагальнюючі дослідження з історії України Д. Бантиша-Каменського («Історія Малої Росії», 1822 р.) та М. Маркевича («Історія Малоросії», 1842–1843 рр.), хоч і не давали чіткого територіального «уявлення» українських земель, обстоювали етнічну спорідненість між Наддніпрянщиною і Галичиною. У контексті висвітлення історичних подій автори згадували про Галичину як невід’ємну частину русько-українського простору. Перші дослідники українського фольклору М. Максимович, П. Лукашевич та ін., поряд з народнопісенною творчістю з Наддніпрянщини, друкували пісні з Галичини. Так, у першій частині фольклорної збірки П. Лукашевича «Малоросійські і червоноруські народні думи і пісні», виданій у Петербурзі 1836 р., вперше містилися фольклорні записи, зроблені як на підросійській Україні (в Полтавській губернії), так і в Галичині, по обидва боки австрійсько-російського кордону. «…Нравы и обычаи их (галичан. — І. Р.), — писав П. Лукашевич, — ни сколько не разнятся от Малороссіян; наречіе их есть также Малороссійское». Серед перших дослідників-мовознавців був М. Максимович, що вважав українську мову («южнорусскій язык») самобутньою, окремою від російської і польської мов. Вона мала два наріччя — малоруське і червоноруське, галицьке, які існували ще в давньоруський період.

Серед наддніпрянських діячів «найбільш розвинений погляд на Галичину» (до М. Драгоманова) мав видатний український учений М. Максимович. У другому випуску альманаху «Кіевлянинъ» 1841 р. він опублікував статтю, в якій зробив аналіз літературної діяльності «на другом, противоположном конце Южной Руси, отделенном от нас разлучным Днестром». Автор схвально відгукнувся про перші твори галицьких письменників М. Устияновича, І. Могильницького та ін., написані народною мовою, особливо виділив «Руську трійцю» (М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького) та її альманах «Русалка Дністровая» 1837 р., що започаткував нову українську літературу в Галичині, відзначався загальнослов’янською тенденцією «к своенародности». Наукова зацікавленість наддніпрянської інтелігенції Галичиною виростала із слов’янознавства, прагнення глибше пізнати слов’янський світ. Однак українські діячі до середини ХІХ ст. мали надто загальне уявлення про Галичину. «Народ, очевидно, нічого не знав, а інтелігенція (Наддніпрянщини. — І. Р.) мала неясне поняття про Галичину, — згадував В. Дорошенко, уродженець Полтавщини, — як край, населений словянським племенем „руссинов“, ніби споріднених із „русским“ народом великого російського царства, але що це за племя — 99 % „малоросов“ (офіційна назва українців у Російській імперії. — І. Р.) знало» дуже мало.

Початок більш-менш регулярних контактів із галичанами поклали в 1830—1840-х рр. М. Максимович, О. Бодянський, П. Лукашевич та І. Срезневський (із них тільки два останні побували в Галичині, відповідно в 1839 і 1842 рр.). У листах до вузького кола галичан, передусім Я. Головацького, І. Вагилевича, Д. Зубрицького, вони заохочували молодь до народознавчої діяльності, написання праць живою народною мовою, обмінювалися книжками і відомостями про національно-культурне життя. «Спасибіг вам, українцям, — писав Я. Головацький П. Лукашевичу 1 (13) липня 1840 р., — що ви не цураєтеся тим паростком, відділеним від рідного кореня, приглушеного чужими бур’янами, але ще живим… Поможіте, братія, продратися до сонця, щоби цвіт у пупляшках не загиб». У листі до О. Бодянського Я. Головацький констатував восени 1843 р.: «…Усе то більше розпространяється дух руський», закликаючи надсилати літературу з Наддніпрянщини в Галичину «для голодних бідняків, що для них всяка руська книжка — невидальщина». Інтерес до Великої України випливав з бажання вузького кола галицьких учених і літераторів поглибити історичну свідомість, ідентифікувати галицький варіант народнорозмовної мови. Наддніпрянсько-галицькі зв’язки, як правило, спорадичні, через листування, давали уявлення про єдність краю з українським («малоросійським») простором на сході.

Однак свідомості наддніпрянських діячів першої половини ХІХ ст. бракувало розуміння поняття «Малої Русі» та її місця у «всеруському» просторі, а також інтересу до самої Галичини. Найдовше серед галичан з вихідцем із Наддніпрянщини листувався Я. Головацький з О. Бодянським, професором Московського університету. Особиста зустріч між ними відбулася лише 1867 р. у Москві, але кореспонденція почалася на 24 роки раніше і тривала до смерті О. Бодянського в 1876 р. (з невеликою перервою). Під час наукової подорожі по слов’янських землях до Галичини приїжджав І. Срезневський влітку 1942 р., де мав зустрічі з місцевими діячами. З нагоди ближчого знайомства Я. Головацький присвятив І. Срезневському поезію, в якій домінує мотив єдності українського народу, що з таким оптимізмом і ясністю, хай навіть і суто декларативною, вперше прозвучав у творчості галицьких письменників:

Руський з руським повстрічався, Руський з руським повітався… Хоч з далекой України, Хоч з далекої родини —