Читати книгу - "Вулик"

— Ні, не напам’ять, це ні до чого.

— А кодекс?

— Так, спитай, що хочеш, із будь-якого місця.

— Ні, це я так, з цікавості.

Вентура Агуадо Сане крутить батьком, як заманеться, морочить йому голову всілякими «конкурсними роботами» та «кричущими помилками».

Друга дочка доньї Вісі, Віситасьйон, недавно посварилася зі своїм хлопцем, а вони ж уже зустрічалися цілий рік. Колишнього хлопця звуть Мануель Кордель Естебан, він студент-медик. Тепер, уже тиждень, дівчина зустрічається з іншим хлопцем, теж студентом-медиком. Як кажуть, король помер, хай живе король!

У справах сердечних Вісі має неабияку інтуїцію. В перший день вона з незворушним виглядом дозволила новому залицяльникові потиснути собі руку, коли вони прощалися біля дверей її дому після того, як випили чаю з тістечками в «Гарибаї». На другий день дозволила взяти себе під руку, коли вони переходили вулицю,— цього разу вони танцювали й випили по коктейлю в «Касабланці». На третій — дала йому весь вечір тримати свою руку: вони слухали музику, мовчки дивлячись одне на одного, в кав’ярні «Марія-Кристина».

— Це так природно, коли між мужчиною та жінкою виникає кохання,— зважився промимрити він по тривалих роздумах.

Четвертого дня дівчина не опиралася, коли він узяв її під руку: вона удала, нібито просто цього не помітила.

— Ні, в кіно не хочу. Завтра.

На п’ятий день, у кіно, він крадькома поцілував їй руку. На шостий, у парку Ретиро, вона напрочуд спокійно вдалася до надуманої відмовки, типової відмовки жінки, котра вже опускає свій підйомний міст.

— Ні, ні, не треба, будь ласка, я не прихопила губну помаду, нас можуть побачити...

Вона важко дихала, її ніздрі тремтіли. Їй довелося докласти чималих зусиль, щоб вимовити це «ні», але вона подумала, що так буде краще, вишуканіше.

Сьомого дня, в ложі кінотеатру «Більбао», він, обійнявши її за талію, прошепотів на вухо:

— Ми тут самі, Вісі... кохана Вісі, життя моє.

Поклавши голівку на його плече, вона прошепотіла ледь чутно, її голос тремтів од хвилювання:

— Так, Альфредо, яка я щаслива!

В Альфредо Ангуло Ечеваррії застукотіло в скронях, наче під час пропасниці, й серце прискорено калатало.

«Це надниркові залози. Авжеж, це вони виділяють надлишок адреналіну».

Третя дочка, Есперанса, прудка, мов ластівка, та боязка, наче голубка. Есперанса, як і всі дівчата, собі на умі, але знає, що їй личить роль нареченої, тому вона небалакуча, тільки час від часу ніжним голоском повторює всім і кожному:

— Як ти хочеш, я зроблю все, як ти хочеш.

Її наречений, Агустин Родригес Сильва, старший за неї на п’ятнадцять років, він власник аптеки на вулиці Майор.

Батько дівчини дуже задоволений; майбутній зять видається йому людиною успішною. Матір думає так само.

— Мило «Ящірка», оте довоєнне, якого ніде немає, і взагалі все, що не попросиш, він мені приносить.

Приятельки дивляться на неї з деякою заздрістю. Щаслива жінка! Мило «Ящірка» — це вам не абищо!

Донья Селія прасувала простирадла, коли раптом задзвонив телефон.

— Слухаю!

— Доньє Селіє, це ви? Говорить дон Франсиско.

— Добридень, доне Франсиско! Що хорошого скажете?

— Нічого особливого. Ви будете вдома?

— Авжеж, самі знаєте, я весь час сиджу вдома.

— Гаразд, я прийду годині о дев’ятій.

— Коли хочете, я завжди до ваших послуг. Може, покликати...

— Ні, не кличте нікого.

— Гаразд.

Донья Селія кладе слухавку, ляскає пальцями й дибає на кухню, щоб випити келишок ганусівки. Бувають же такі щасливі дні! Прикро тільки, що трапляються й нещасливі, коли все йде шкереберть і ти ходиш, як неприкаяна.

Коли донья Матильда та донья Асунсьйон пішли з молочної, донья Рамона Брагадо вдягла пальто й попростувала до друкарні на вулицю Мадера — там працює пакувальницею одна дівчина, котру вона навчає уму-розуму.

— Вікторита є?

— Так, онде вона.

Вікторита стоїть за довгим столом та упаковує книги.

— Привіт, Вікторито! Може, забіжиш після роботи до мене в молочну? Прийдуть мої племінниці перекинутися в карти — трохи розважимося, буде весело.

Вікторита червоніє.

— Гаразд, сеньйоро, зайду.

Вікторита