Читати книгу - "Вулик"

— До побачення, Сонсоле.

Дружина, не підводячи голови, відказує:

— До побачення, любий, поцілуй мене.

Сонсоле слабує на очі; повіки в неї червоні, і завжди складається враження, нібито вона щойно плакала. Бідоласі життя в Мадриді не пішло на користь. Одразу по заміжжі вона була вродливою, повновидою й аж пашіла здоров’ям — на неї любо було дивитися, а зараз хоч і не стара, перетворилася на руїну. Її надії не справдилися: вона гадала, буцімто в Мадриді всі купаються в розкошах, тож і вийшла заміж за мадридця, а тепер, коли вже біді не зарадиш, зрозуміла, що помилилася. У своєму містечку Наварредондилья, провінція Авіла, вона була панночкою та їла досхочу, а в Мадриді сердешній часто доводиться лягати спати, не повечерявши.

Макаріо та його дівчина, взявшись заруки, сидять на ослінчику в комірчині сеньйори Фруктуоси, Матильдитиної тітки й консьєржки на вулиці Фернандо VI.

— Завжди-завжди...

Матильда й Макаріо шепочуться.

— Бувай, кохана, до завтра.

— Я весь час думатиму про тебе.

Макаріо довго стискає руку дівчини, а тоді підводиться; по його спині пробігає дрож.

— Бувайте, сеньйоро Фруктуосо, щиро дякую.

— Бувай, хлопче, нема за що.

Макаріо — дуже чемний хлопець і щодня дякує сеньйорі Фруктуосі.

У Матильдити волосся, наче кукурудзяне волоття, вона короткозора, невисока на зріст, але досить зграбна, хоча на вигляд непоказна. При нагоді вона дає уроки гри на піаніно — навчає дівчат різних танго, причому грає їх напам’ять, і це справляє велике враження.

Вдома вона допомагає матері та сестрі Хуаніті, котрі роблять вишивки на продаж.

Матильдиті тридцять дев’ять років.

Як уже відомо читачам «Херувима-місіонера», в доньї Вісі та дона Роке три дочки — три молоді, дуже подібні між собою, дещо зухвалі й легковажні особи.

Старшу звуть Хуліта, їй двадцять два роки, вона фарбує волосся в рудий колір. Пишна хвиляста шевелюра робить її схожою на Джин Гарлоу[33].

Середульшу звуть, як і матір, Віситасьйон, їй двадцять років, у неї каштанове волосся та глибокі мрійливі очі.

Молодшу звуть Есперанса. У неї є офіційний наречений, котрий ходить до них додому й розмовляє з батьком про політику. Есперанса вже готує свій посаг, нещодавно їй виповнилося дев’ятнадцять.

Старша, Хуліта, закохалася в одного кандидата в нотаріуси, який зовсім закрутив їй голову. Хлопця звуть Вентура Агуадо Сане, ось уже сім років, не рахуючи часів громадянської війни, він марно оббиває пороги нотаріальних контор у пошуках роботи.

— Слухай, чому б тобі для початку не спробувати влаштуватися до відділу реєстрації? — напучає його батько, збирач мигдалю в Ріудекольсі, селищі поблизу Таррагони.

— Ні, тату, це не витримує ніякого порівняння.

— Але ж, сину, ти сам бачиш, до нотаріальної контори тобі ніяким дивом не пробитися.

— Не пробитися? Та хоч зараз, варто тільки захотіти. Просто працювати деінде не має сенсу, лише в Мадриді чи Барселоні. Краще вже зовсім відмовитися від цього наміру. В нотаріальній справі велике значення має престиж, тату.

— Так, звісно, однак... А Валенсія? Севілья? Сарагоса? Гадаю, там теж непогано.

— Ні, тату, в цьому твоя кричуща помилка. Я вже й конкурсну роботу підготував. Утім, якщо ти цього бажаєш, я відмовлюся...

— Ні, хлопче, не каліч собі життя. Не відступайся, коли почав! Ти в цьому тямиш краще, ніж я.

— Дякую, тату, ти розумна людина. Мені дуже пощастило, що я твій син.

— Можливо. Інший батько давно послав би тебе під три чорти. Гаразд, я й сам часто кажу собі: а раптом ти колись таки станеш нотаріусом.

— І Самору не зразу завойовували, тату.

— Авжеж, сину, але за сім з лишком років можна було збудувати нову Самору, хіба ні?

Вентура всміхається.

— Я буду нотаріусом у Мадриді, тату, не сумнівайся. Хочеш «Лакі»?

— Що?

— Сигарету?

— Ти ба! Ні, я вже куритиму свій тютюн.

Дон Вентура Агуадо Деспухольс вважає, що його син, курячи сигарети, як панночка, ніколи не виб’ється в нотаріуси. Всі нотаріуси, яких він знає, люди поважні, обачні, розважливі, статечні, і курять вони ваговий тютюн.

— Ти вже вивчив напам’ять Цивільне право Кастана