Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Ш., який незабаром має піти на пенсію в чині старшого урядового радника і живе й досі заглиблений у російську літературу, зокрема сучасну, навіть мав іще нагоду перепросити старого Груйтена й щедро відшкодувати заподіяне, навчивши його онука Лева, сина Лені, бездоганної російської мови: і якщо Лені й тепер часом має в кімнаті букет квітів (вона їх і досі любить, дарма що майже двадцять сім років мала з ними діло, як інші люди з картоплею), то букет той прислав не хто інший, як д-р Шольсдорф! Тепер Ш. з головою поринув у вірші Ахмадуліної. «Звичайно, рапорта я однаково не подав, тільки спершу послав листа такого змісту: „Змушений просити Вас негайно з'явитися до мене у вкрай пильній справі“. Потім послав другий, третій виклик, спробував розшукати Генгеса, все марно —„а що й мене час від часу перевіряли, то знайшли у мене копії викликів і зразу почали слідство в справі фірми „Шлем і син““. А потім... а потім розкрутилося страшне колесо».

Ш. був головним свідком обвинувачення на процесі, що тривав лише два дні, бо старий Груйтен визнав себе винним беззастережно; він поводився спокійно й незворушно і збентежився лише тоді, коли його спитали про «постачальника прізвищ» (Ш.: «Тільки уявіть собі: „постачальник прізвищ!“»), якого Ш. не виказав, хоча напевне знав його. Години зо три другого дня судового процесу забрала перевірка Груйтенового освітнього рівня, для чого було викликано з Берліна експерта-славіста, бо Гр. заявив, що він узяв прізвища з книжок — однак йому довели, що він зроду не прочитав жодної російської книжки, «а може, й жодної німецької, навіть „Майн кампф“» (Ш.), і аж тоді «дійшла черга до Генгеса». Тобто Груйтен його так і не виказав, але його розшукав тим часом Шольсдорф. «Він і справді був при армії, зондерфюрером, і пробував витягати з радянських полонених військові таємниці. І це чоловік, що як знавець Чехова мав шанси здобути європейську славу».

Генгес, що зголосився до суду сам, прийшов на процес у зондерфюрерському мундирі, що «не дуже гарно лежав на ньому, бо ж він його носив ще тільки місяць» (Ш.). Він визнав, що справді склав список російських прізвищ на Груйтенове прохання, однак змовчав про те, що за кожне прізвище одержав десять марок гонорару. Він спершу порадився в цьому питанні з Груйтеновим оборонцем і пояснив йому: «Я тепер просто не маю таких грошей — розумієте?» Тоді й Груйтен з оборонцем змовчали про цю прикру подробицю, однак Шольсдорфові Генгес у цьому признався, коли вони в одній пивничці неподалік суду продовжили свою суперечку. Річ у тому, що на суді між ними сталась сутичка — Шольсдорф обурено гукнув Генгесові: «Всіх ти продав, усіх, тільки своїх Тургенєва та Чехова ні!» Але прокурор відразу припинив ці «русофільські балачки».

Мораль цього уступу дуже проста: будівельним підрядчикам, що подають до фінансових органів фальшиві списки робітників, годиться знати літературу, а фінансові інспектори з літературною освітою можуть виявитись корисними для держави.

На цьому процесі був тільки один обвинувачений: Груйтен. Він признався в усьому й обтяжив власне становище тим, що не визнав за мотив свого вчинку жадобу наживи; коли від нього зажадали, щоб він сам назвав той мотив,— відмовився дати відповідь, а на питання, чи він мав на меті саботаж, відповів заперечно. Лені, коли її згодом іноді питали, які ж мотиви були у її батька, мимрила щось про «помсту» (помсту за що? — Авт.). Груйтен насилу уникнув смертної кари — тільки завдяки рішучому втручанню «дуже, дуже впливових знайомих, що нагадали про його безперечні заслуги перед німецькою воєнною економікою» (за Гойзером-старшим): його засуджено на довічне ув'язнення, а все майно конфісковано. Лені двічі викликали до суду, однак виправдали, не знайшовши за нею ніякої провини; так само й Гойзера, Лотту і всіх знайомих та службовців фірми. Єдине, що уникло конфіскації,— це прибутковий будинок, у якому народилася Лені, і завдячувала вона те «загалом дуже суворому прокуророві», який згадав перед судом її «тяжку долю солдатської вдови, її доведену безвинність», ще раз, дуже довго й неприємно розводячись, «витяг на світ» (Лотта Г.) Алоїзові геройські подвиги, і навіть членство Лені в нацистській дівочій організації зарахував їй в актив її морального балансу. «Було б несправедливо, панове судді, позбавляти цю смертельно хвору матір (тобто пані Гр.), що вже втратила сина й зятя, і цю мужню молоду жінку — німецьку жінку! — було б несправедливо позбавляти їх майна, до речі, набутого не обвинуваченим, а принесеного в посаг його дружиною».

Пані Груйтен не пережила скандалу. Оскільки вона була нетранспортабельна, її кілька разів допитали в ліжку, і «цього з неї вистачило» (ван Дорн); «вона не дуже й журилася, що покидає цей світ... гарна була людина, порядна й мужня. Вона була б рада востаннє попрощатися з Губертом, але що ж, як не можна... Так ми її й поховали, скромно й тихо. Зі священиком, звісно».

Лені минув двадцять перший рік; звичайно, автомобіля вона вже не має і службу в фірмі визнала за краще покинути, а батько її поки що зник без сліду. Вразило її все це чи не дуже? Що зробилося з шикарної блондинки в шикарному автомобілі, яка на третьому році війни, здавалось, не мала іншого діла, як потроху грати на піаніно, читати хворій матері ірландські казки та відвідувати приречену на смерть черницю; шикарної блондинки, яка, так би мовити, вдруге повдовіла, не виказуючи з цього приводу ніякої туги, а тепер ще втратила й матір,— а батька поглинула в'язниця? Відомо дуже мало безпосередніх її висловлювань з того періоду. Враження, яке вона тоді справляла на всіх близьких до неї людей, несподіване. Лотта каже, що їй здавалось, ніби Лені «відчуває якусь полегкість», ван Дорн — що «їй наче камінь із серця спав», а старий Гойзер формулює свою думку так: «Вона ніби зітхнула якось вільніше». Звісно, оте «якусь, якось» у двох