Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Ще думав:

«Навіщо я веду її?.. Довідаються — проходу не буде».

І все-таки вів. Не вів — сама йшла. Сказала:

— Хочеш — як хочеш!..

Виходить — я хотів цього. Не захотів — сама б не пішла. Що ж примушувало вести?..

Жаль?..

Я не з жалісливих.

Любов?..

Ну, це божевілля. Не міг же я відразу в неї закохатись! На квартиру прийшли — ледве злізли на другий поверх. Обоє страшенно стомились.

— Ну, оце моя кімната!.. Будь як дома!

Мовчала. Впала на ліжко і зараз заснула. Послав і я собі постелю: шинелю в боки, куртку під голови і…

Мій трудовий день закінчився.

На аеродром прибіг я опівдні. Дуже поспішав, бо спізнився. Всі самольоти були вже в повітрі — весело шугали над містом. І тільки два стояли на старті. Один щойно повернувся, другий збирався летіти. Це № 3 і № 5. Мого ж не було. А тому я забрався до ангара, почав щось робити. Щось, бо знав: побачить старший механік — і мені нагорить. Та й там не сховався, зустрівся з ним. Але хоч би слово — нічого не сказав. Тільки глянув косо й далі подався.

Даремно боявся виходить… До біса роботу.

Пішов до братви. Дехто возився коло самольотів, а решта лежали в траві, розповідали анекдоти. Так завжди, як самольоти в повітрі. Ліг і я коло них. Хороше!.. Руки під голову, ноги врозтіч, а очима — далеко в осіннє небо… Про віщо тоді тільки не думається… Найбільше ж — про щось недосяжне, невідоме, далеке… Забуваєш, де ти, що з тобою. В очах анічогісінько — одне тільки небо — широкий безмежний простір. Блисне інколи в очах самоліт, блисне і знову сховається. Це тоді, як сонце, як:

Тоді завжди робиться весело, бадьоро… Хочеться раптом схопитися з місця й шугнути туди, навздогін за машиною…

Пригадую свій перший політ. Тоді, як нас, молодих мотористів, повітрям хрестили. Тоді я страшенно хвилювався. Готувався, немов до святого причастя. (Це колись — у мої зелені дні.) До машини підходив з якимсь неповторним чуттям, вдруге, втрете — його не було. Звик — стало професією. А тоді млів, горів якимсь огнем… Як зараз бачу картину ту. Я сідаю в кабіну, прив’язуюсь по плечах ремінцями. І не знаю, де подіть свої очі: чи на товаришів, чи на літуна, що пробує мотор.

— Прощайсь, Владю!.. Поклона старим передай…

Жартують, бісові душі, а я не знаю, що й відповісти… Мотор ураз шалено ревнув — і машина рушила з місця. Помахав рукою назад до братви, а очима хутко вниз: цікаво, як відірветься машина від землі. Та не встиг роздивитися. Якось воно хутко й так несподівано. От-от була земля — рукою дістати. От-от, і враз немов провалилась. Я сиджу на одному місці, а земля тікає, зникає від мене.

Підо мною вже місто. Від краю до краю — все як на долоні. І ріка коло нього — наче широка довжелезна стрічка. А вулиці рівні-рівні, і по них ворушаться цятки — білі, чорні, блискає щось. Пильніш розглядаю — то, мабуть, автомобілі. А маленькі цятки — то, запевне, люди. Та цятки хутко зникають, натомість другі, і далі — ми вже далеко за містом. Вздовж ріки летимо. А обіч неї вузенька гадючка повзе. І дим у неї з головки: то поїзд іде товаровий. Який же він маленький!..

А навкруги яка ж то краса! Широкі безмежні лани, і нема їм краю-кінця. Величезний різнобарвний килим, а на ньому села з білими церквами. Ріка покрутилась поміж ними. Ще летимо, ще… Килим рясніє, більше на ньому малюнків, і раптом посірів — загубивсь ув очах. Перед нами море. Море, бо знав,