Читати книгу - "Вогонь до вогню"

— Ще невідомо, куди він поверне, — зауважив Коріят.

— Атож, — згодився князь полоцький. — Але перед самим від’їздом до Києва я отримав вісті, що хан Золотої Орди дарував малому Дмитрові ярлик на володіння великим володимирським князівством. Орда довіряє московським князям як ніяким іншим. І я гадаю, що коли щось станеться, то золотоординський хан швидше захищатиме Москву, аніж будь-кого із своїх удільних ханів.

— Отже, сваритися з Москвою немає рації, — зробив висновок Коріят.

— Так, — ствердив Андрій полоцький. — Проте і чекати якихось ворожих дій з її боку теж не варто. Надто ще малий князь Дмитро, аби зважитися на рішучі дії.

— Отже, твоя думка яка? — зажадав Ольгерд чіткої відповіді.

— Гадаю, що за схід Литва і Русь можуть бути спокійними, — твердо відказав Андрій. — Звідтіля нам поки що нічого не загрожує. В усякому разі, цього літа.

Ольгерда, схоже, така думка не зовсім влаштовувала. Очі його перетворилися на дві щілинки.

— Те, що ти в цьому впевнений, добре, — сказав він. — Проте маєш знати, що будь-яка держава занепадає, коли не приростає новими землями. Чи тебе цьому не вчили?

Андрій схилив голову.

— Вчили, великий княже. Проте приростати за рахунок землі тверської немає рації. Краще бачити в дядькові Михайлові доброго спільника, аніж підданця великого князівства Литовського та Руського. Те ж саме, гадаю, стосується і князівства смоленського. А про князівство московське я вже казав.

Великий князь вдарив долонею по поверхні столу.

— Отже, думка князя полоцького зрозуміла: на сході нам теж поки що затівати нічого, — зробив він висновок. — Чи, може, я помиляюся?

Коріят, а за ним і всі Коріятовичі заперечливо захитали головами. Дивлячись на них, Дмитро Брянський не зміг стримати посмішку.

— Б’юся на що завгодно — не сьогодні-завтра великий князь за таку слухняність дасть їм якусь землю, — прошепотів він Боброкові. Проте одразу ж замовк, бо великий князь зупинив на ньому свій важкий погляд.

— Тоді в мене ще є одне запитання до князя полоцького. А чи робив ти спробу, як добрий сусіда, порозумітися з князем московським?

Андрій полоцький стрельнув у бік великого князя примруженими очима.

— На велику приязнь іти побоююся, великий княже.

— Це ж чому?

— Маю дещицю в своїй казні. А від вірних людей чув, що Калита та його нащадки здатні витягувати гроші навіть там, де їх не було зроду-віку.

Пожвавлений гомін пролетів залою. У великого князя теж зблиснули очі. Проте з іншого приводу.

— Добре, що ти проговорився про казну, — зауважив він. — А то мені гроші нині дуже потрібні. Тож чекай гінця з торбою по них, — докінчив Ольгерд під загальний сміх. А коли знову запала тиша, продовжив: — А тепер поглянемо, що робиться в степу.

— Я, — почав було Дмитро брянський, проте Ольгерд помахом руки зупинив його.

— Помовчав би нарешті, — сказав він з таким виглядом, ніби в нього заболів зуб. — Що ти накоїв, нам уже відомо. Не питаю і князя чернігівського, бо він свій уділ отримав лише цієї весни і ще не розібрався як слід, що діється в ньому та навколо нього. — Погляд великого князя зупинився на Володимирові. — Краще послухаємо, що скаже нам князь київський.

Володимир прикусив губу. Якусь мить дивився поперед себе, гадаючи, з чого почати.

— Вам, напевно, відомо, що земля київська сусідить одразу з трьома ордами: подільського хана Дмитра-Солтана, очаківського Хаджибея і буджацького Котлабуги. Це на правому березі Дніпра. На лівому з нами сусідить подніпровська орда улусника Хайдара, за якою стоїть перекопська орда Абдули та кримська — Мамая, що нині є беклербеком усіх трьох орд. Вірніше, з Хайдаром сусідить переяславська земля, що нині входить до складу київської.

— Це нам відомо, — перебив Володимира великий князь. — Краще розкажи, що в тебе з ними.

— Слухаюся, великий княже. Земля київська потерпає від степових людей точнісінько так же, як і землі князя Любарта. Частота і розміри набігів залежать від того, які в нас стосунки з тим чи іншим повелителем Орди. На початку, коли з ласки великого князя я сів на стіл київський, татарські наскоки значно посилилися. Страждали від них не лише уходники.

— А це ще хто? — поцікавився Кейстут.

— Ті, хто йшов у степ і займався там бджолярством, рибальством, полюванням.

— Бродники, — уточнив Любарт.

— Зрозуміло, — кивнув головою Ольгерд. — Отже, страждали не лише вони…

— Страждали і смерди, ті, хто обробляв землю на порубіжжі. А наші скарги ханам та мурзам на злочинні дії татарських розбишак-кайсаків не приймалися. Як казали ханські биричі, — Володимир невесело посміхнувся, — їхні повелителі київського князя не знають, а від справжнього князя київського Федірка скарг на дії кайсаків не було.

— То, може, той Федірко взагалі ні на кого не скаржився? — поцікавився Коріят.

— Навпаки, — заперечив Володимир. — Скаржився, і не раз. Хаджибею, Хайдарові, Абдулі та Мамаєві. А цієї зими поїхав до Сараю зі скаргою на те, що його неправомірно зігнано з київського столу… — Володимир помовчав. — Проте на набіги татарських вільних людей він і справді не скаржився жодного разу.

— Ще б пак, — посміхнувся Коріят. — Не буду здивований,