Читати книгу - "Роза Вітрів"

благовірний, хай йому спиться добре, сволоті, взяв і зник. Малим тоді вже було півтора місяці. Банальщина. Спочатку думала взяти їх і кинутися десь під поїзд. Геть сунулася шифером. Але хтось спіймав. Я, коротше, блукала містом, не усвідомлюючи, що роблю, як жити далі, що їсти. Молоко зникло, у мене температура. У малих рот не затикався. От я і не придумала нічого кращого, аніж сісти з ними у переході — крайній відчай. Там мене підібрав Герасимович. Допоміг. Він тоді тільки-тільки починав, можна сказати, що я ще стара гвардія. А ти?

— А я шукала халтурку, тільки ніхто не хотів мені її дати, та я і робити нічого в житті майже не вмію, хіба як тусити і махати пензлем. А потім випадково стрітила Антона, він мене і привів. Ось так.

— Так ти правда художниця?

— Правда.

— А що в тебе з Антоном? — Оксана зацікавлено облизала свої куці губки.

— Ха! З Антоном! Ми просто друзі. Та і я, ти знаєш, маю чоловіка.

— Ти заміжня?!

— А чого так дивуєшся?

— Сказати чесно? Я думала, що такі, як ти, заміж не виходять.

— Чого ж? — усміхаюся.

— Ну бо ви такі... як перекотиполе. Хто ж вас посадить на своєму городі?

■

Ми випили чималенько пива, вона розповіла півтон-ни пліток і анекдотів з минулого нашого Продюсерського центру. Показала на мобілці фото своїх малих. Я ж повідала про те, чому поголилася під солдата. Вийшло дуже відверто.

— Треба буде ще повторити! — шепнула Оксана на прощання і легенько стиснула за лікоть.

Я погодилася. Не такий страшний бомж, як його малюють.

37

— Єжи, це ти тут?

Його губи, як підморожена калина, до болю солодкі, до щему гіркі. Його щоки холодні й шершаві.

Запах моху і дрімких передранішніх вулиць, коли вже передощило слізьми прощання. Подих олійної фарби і солом’яний присмак віскі.

Його очі, як лопаті гелікоптерів. Сіро-зелений буремний вир.

Цілую в солодку духмяну шию.

Знову і знову.

Де тебе носило? Де тебе носило...

У вухах стукіт підборів по бруківці. Важкість намоленої ніжності на віях. Туман у потилиці. Опіки пальців об його шкіру. Біль у долонях там, де очі.

■

Він, мій ґвинтокрилий, не ронить жодного звуку, не відповідає на питання, та я точно знаю, що не помилилася. Його ауру не переплутаєш ні з якою іншою.

Веде, підтримуючи ззаду, і легенько валить у крісло, зв’язує на колінах руки синьо-жовтим прапором, знятим зі стіни, своїм шарфом замотує рот не сильно, більше для вигляду. Сам моститься недалечко на каремат, жлуктить віскі з літрової пляшки, я таки вгадала цей запах.

Темінь, акуратні ромби від вікна на підлозі. Час від часу світло фар дає більш-менш суцільну перспективу ситуації.

Він сидить, підібгавши під себе ноги, не спускаючи мене з ока і несказанно вдоволений з себе. Схоже, він намислив якусь нову гру, що видається йому настільки дотепною, що аж прямо зазорівся із нутра.

— Чува-ак, хочеш віскі? — Я киваю.— Ех, я тобі щиро співчува-аю, але ти моя бранка, то-обі не можна пити... Як твоя робо-ота, до речі? Цікава?

Я гмикаю, хилитаю головою, натякаючи на бездіяльність свого рота.

— Ну-ну, не перейма-айся, ти ж моя дружи-ина, я тебе і по муканню зро-озумію. То ти каже-еш, платять нормально? Хо-очеш курити? Ой, я тебе так розу-умію, але нічи-им не можу зарадити. Доведеться паси-ивно. Що пасивно, пита-аєш? Курити паси-ивно. А ти про що по-ду-умала? Знаю-зна-аю я твої збоченські ду-умки. Ти ж оце пе-евно вирішила, що я тебе для се-ексу зв’язав? Та-ак? Ну-ну, не метеляй голово-ою, я тебе знаю, коха-ана. А зовсім ні-і. Якщо тобі зв’язати руки і ро-отик, то ти стаєш ледь не ідеа-альною: спокійною, лагідно-ою. Дивися, яка слухня-ана, моя зіронька. За десять хвилин анія-ако-го алкоголю, жодної цига-арки, нуль матюків. Поглянь на себе — ти ж ля-алечка.

Єжи вкрай блаженно-щасливий. Настільки, що я не втримуюся і починаю беззвучно реготати.

— Я зна-ав, що тобі сподобається,— усміхається він і розвалюється.

Мені здалося, що заснув, прекрасний рентґен і рефрен мого життя.

■

Кілька годин у кріслі, розсіююся як поволока. Дивні думки м’яко лоскочуть зсередини ніжними дитячими пальчиками.

Єжи раптом сідає на підлогу біля моїх колін, підкладає кулаки під щоки, уважно і зацікавлено дивиться на мене. Не розумію, чи то знущається, чи милується.

Вглядаємося один одному в колодязі зіниць.

Потім він розв’язує стяг і вкладає мені до рук олівець і аркуш паперу. У повній темряві я виводжу жирну крапку.

— ...Це я?!