Читати книгу - "Мерзенна сила"

— Боже, яка ганьба… — прошепотів Кері скарбникові, який сидів поруч із ним. Втім, дехто з присутніх, особливо молодших, ледь стримувався від сміху і шкодував, що немає Фіверстоуна — той би вже повеселився.

Найприємнішою з усіх винагород, що їх отримав Марк за свій послух, виявилося, якщо можна так висловитися, право доступу до бібліотеки. Невдовзі після того злощасного ранку, коли він уперше туди поткнувся, з’ясувалося, що хоч номінально бібліотека відкрита для всіх, насправді там переважно збираються тільки обрані, «вершки» на кшталт бректонських «прогресистів». Саме у бібліотеці біля каміна відбувалися — переважно вечорами, між десятою і дванадцятою, — найважливіші розмови та приймалися найважливіші рішення. Тож коли якось увечері Фіверстоун запропонував: «Ну що, ходімо вип’ємо чогось у бібліотеці?», Марк посміхнувся й охоче погодився, не ображаючись більше на лорда за останню їхню розмову. Якщо йому й стало трохи за себе соромно, то він швидко притлумив у собі те почуття: таж не дитина вже, чесне слово…

Зазвичай у бібліотеці збиралися Фіверстоун, Фея, Філострато і, на диво, Стрейк. Довідатися, що Стіл сюди не ходить, було для Марка як бальзам на рану. Що ж, скидалося на те, наче він і справді залишив уже того Стіла позаду, як йому й обіцяли; виходить, все йде за планом. Поза тим, тут нерідко можна було побачити професора Фроста — мовчазного чоловіка в пенсне і з гострою борідкою; Марк поки що не знав про нього майже нічого. Частенько бував у бібліотеці і заступник директора — тепер Марк позаочі називав його просто «замом» або «старим», — але поводився доволі дивно: походжав туди й сюди, як завжди, щось мугикаючи собі під ніс, іноді підходив до каміна, не надто уважно прислухався до розмови й обводив товариство лагідним, сливе батьківським поглядом, проте рідко коли озивався хоч словом і невдовзі йшов геть, а за якусь годину приходив знову і далі никав із кутка в куток. Після тієї принизливої розмови у кабінеті Візер не заговорив до Марка ще жодного разу, і Фея вважала, що старий ще трохи сердиться. «Нічого-нічого, це мине, — говорила вона. — Казали ж тобі: не лізь до нього з тими своїми розмовами».

З усього «бібліотечного» товариства найменше Маркові подобався Стрейк. Він навіть не намагався хоч трохи підлаштуватися під загальний тон розмови — ніхто тут особливо не церемонився, зазвичай усе говорилося прямо, без натяків та манівців, — не пив і не курив, а тільки мовчки сидів, потирав худою рукою коліно і переводив сумний погляд то на одного, то на іншого; ні з ким не сперечався і не сміявся, коли сміялися всі решта. Часом — переважно не більше одного разу за вечір — щось зі сказаного таки його зачіпало (особливо тоді, коли мова заходила про опір з боку реакціонерів і методи, які інститут має застосовувати у боротьбі з ними), і він просто вибухав, люто й несамовито сиплючи навсібіч страшними погрозами і пророцтвами. Дивно, але ніхто з присутніх ані його не перебивав, ані не сміявся. Не схоже, щоби Стрейка в інституті дуже любили, та все ж щось їх усіх пов'язувало; втім, що саме то було, Марк поки що не розібрався. Іноді Стрейк звертався безпосередньо до Марка — той почувався при цьому ні в сих ні в тих — і заходився просторікувати про воскресіння: «Ні, мій юний друже, це ані не історичний факт, ані не баєчка, це — пророцтво. Всі чудеса — то тільки тінь майбуття. Не звертайте уваги на облудну духовність. Це станеться тут, у нашому світі… у єдиному світі, який справді існує. Що говорив нам Христос? Зцілюйте недужих, виганяйте бісів, воскрешайте померлих. То так ми й чинитимемо. Син Чоловічий — себто сам чоловік, що випростався на повен зріст, — має владу над світом, може дарувати безмежне життя і безмежну покуту. Ви самі все побачите, залишилося вже недовго…» Слухати всю цю маячню було страшенно неприємно.

Наступного дня після похорону Гінджеста Марк вперше наважився піти до бібліотеки сам; досі його кликали туди то Фіверстоун, то Філострато. Почувався він трохи ніяково, але розумів, що так чи інак мусить утвердитися у своїх правах; за таких обставин згубним може виявитися один-єдиний хибний крок — байдуже, в якому напрямку, — тож доводилося ризикувати.

Успіх перевершив найсміливіші сподівання. Товариство вже зібралося, і не встиг Марк зачинити за собою двері, як усі весело обернулися до нього. «Ессо!» — вигукнув Філострато, а Фея додала: «Власне його нам і бракувало». Марк відчув, як усім його тілом пробігла гаряча хвиля радості. Вогонь у каміні, здавалося, жодного разу не палахкотів іще так яскраво, а відкорковані пляшки з напоями ніколи не розливали довкіл такого приємного аромату. Отже, вони справді його чекали. Він був тут потрібен.

— Марку, скільки часу вам треба, щоб написати дві передові статті? — поцікавився Фіверстоун.

— Зможете працювати цілу ніч? — докинула панна Гардкасл.

— Не раз уже доводилося, — відказав Марк. — А в чому річ?

— Отже, ви задоволені тим, як усе розгортається? — запитав Філострато, ні до кого зосібна не звертаючись. — Безлад наче стає дедалі сильнішим…

— Власне в цьому й заковика, — гмикнув Фіверстоун. — Наша Фея трішечки перестаралася. Овідія, певно, не читала: «Ad metam properate simul…».[7]

— Навіть якби ми захотіли, нам цього не зупинити, — озвався Стрейк.

— Про що це ви? — запитав Марк.

— В Еджстоу заворушення, — пояснив Фіверстоун.

— Справді? Я, знаєте, якось за цим не стежив… Хіба все так серйозно?

— Буде серйозно, синку, — запевнила його Фея. — У тому-то й річ. Справжні заворушення мали розпочатися наступного тижня, а вся та дрібна веремія — то було тільки так, щоб трохи підготувати ґрунт… Але все, біс його бери, пішло аж надто добре, і тепер шарахнути може ось-ось, не сьогодні-завтра…