Читати книгу - "Село не люди"

Богданчик? — не зовсім розуміла професорська дружина. — В Украине — демократия. Каждый выбирает тот путь, который… — Тасі дуже кортіло сказати «хочет», але вона була реалісткою, — который может. Девочка прекрасно готовит. Из нее получится хорошая повариха.

— А-а-а-а! Ты мечтаешь, чтоб моя Украина, моя родина… погибла! — кричав професор, проковтнувши котлету.

— Боже сохрани! — лякалася Тася професорської активності.

— А как иначе понять твои ужасающие заявления?! Село должно сеять и пахать! Повариха… Завтра все селяне станут поварами… Да?

— Ну? — обережно запитувала Тася.

— А что они будут готовить? А? Где продукты? Откуда? Из супермаркетов? Нет, дорогая моя! Село должно сидеть в… селе! Нечего им в городе делать! Дармоеды! Ты посмотри на нашу Катерину! Она же просто на всем готовом!

— Она нам помогает. И с мопсом твоим гуляет. И обеды готовит. И стирает. И гладит. И даже навела порядок в твоих архивах. Очень хорошая девочка…

— Девочка, девочка… Эта девочка — предательница! Она — яркий пример деградации и растления села. Эти сволочи спиваются и едут в город. Я этого не переживу! — поставив професор крапку в розмові. Бо обід закінчився. А після обіду професорові було не до розмов: читав книжки про вирощування ківі й виховання мопсів.

За два тижні Тася переклала на Катерину всю домашню роботу, а професор іще й лаявся, що мопсик чогось більше ластиться до дівчини, ніж до нього.

Утомлена й сумна, Катерина щовечора зачинялася у своїй кімнаті, лягала на ліжко — і виникали перед нею очі Романа, мамка, татко… Це був найкращий час доби.

— Чуєте мене, дядьку Романе? — шепотіла у темряву, і кімната наповнювалася ледь видним мерехтливим світлом. — Погано мені тут. До вас ближче хочу… До мамки з татком. І до кургану хочу. Сісти собі під курганом… Тільки під курганом. Еге ж! Нагору більше не полізу. На що витріщатися? Скрізь люди однакові. Тільки на різних землях живуть. А під курганом — наше з вами місце. Ви б хоч покружляли над ним, а я б сиділа й відчувала: тут ви, зі мною поряд… Дядьку Романе! Чуєте? От дуже сумнівалася… Думала, згоріли ви — і серце охолоне. А воно гаряче. Весь час про вас думаю, про любов нашу. І нікого мені тепер не треба. Хіба ж іще хтось буде мене так, як ви, любити?..

Оченята злипалися. Темрява поглинала світло, ніби бажала: спокою тобі, бідолахо, до ранку.

Через місяць підтирання задів Тасі й Богданові Крупкам Катерина перестала розмовляти ночами. Надто втомлювалася. А у професора народилася нова геніальна ідея.

— Катя, сегодня прибери все побыстрее!

— Чого?

— «Чого, чого»… — роздратувався професор. — От село! Я буду обучать тебя грамоте…

— А я грамотна, — Катерина йому. — У школі майже відмінницею була. Тільки віршів чужих не любила вчити.

— Почему?

— Я свої вірші складала…

— От село… — повторив професор. — Вірші вона складала… Что ты в этом понимаешь?! Дура! Чтоб через час сидела в моем кабинете. Тебя сам профессор обучать будет. Поняла?

Тасі напрямок професорської активності не подобався. Не зумів професор видресирувати манго, відчув невдячну натуру мопсика й тепер вирішив відігратися на дівчині.

— Как же тебя снова вернуть к растениям? — ламала голову Тася.

А професор тим часом сів за стіл у своєму кабінеті. Брошурку із психологічними тестами відкрив. Кашлянув.

— Ну! Начнем с тестирования…

— З чого? — Катерина йому.

— С тестирования, дура! — закричав професор. — Живо отвечай на мои вопросы!

— Та добре…

А тут і Тася:

— Я тоже хочу послушать. Давно я не наблюдала, Богданчик, за твоими лекциями…

Професор розцвів:

— Садись, Тася! Будешь вольным слушателем…

Поклав перед Катериною чистий аркуш паперу. Наказав:

— Запиши двадцать своих самых заветных мечтаний.

— Зачем? — спитала Тася.

— По ее мечтам мы определим ее социальные перспективы, — пояснив професор. І до Катерини:

— Пиши!

Дівчина глянула на професора з подивом:

— Не можу…

— Почему?

— Таж нема в мене мрій…

— Як? — професор вухам своїм не повірив — аж на українську перейшов.

— Бо двадцятьох мрій не буває… Мрія — вона одна.

— То напиши одну.

— Не можу.

— Та чому ж, дурна ти дівко?!

— Бо моя мрія вже здійснилася. Я щаслива.

— Тася! Тася! Я цього не переживу! Що вона каже? Вона?!

Щаслива?! З якої ж це радості вона щаслива?

— Катенька, — обережно запитала Тася, — расскажи… Какая у тебя была мечта?

— У всіх дівчат одна мрія… Кохання… Справжнє кохання. На все життя. А все інше — то не мрії… То примхи.

— Що ти верзеш, дурепо?! Яке кохання? Тобі скільки років?! — роздратувався професор не на жарт.

— Скоро чотирнадцять буде… — І де ж твоє кохання? Чому вештаєшся по столицях, коли тобі треба в селі сидіти, корову доїти, щоб у місті молоко було, а не твоя дурна пика! — кричав професор.

— Роман… мій… згорів.

Професор зайшовся деренькучим сміхом.

— Тася! Ты слышала? Ее роман сгорел! Вот дура малолетняя. И это — будущее нашей Украины! Значит, один твой роман сгорел, теперь ты приехала новые романы крутить!

— Романом коханого мого звали. Згорів він. Чужі люди копу підпалили… Він згорів.

— Господи! Спаси и сохрани! — перехрестилася Тася.

До Катерини ближче сіла, за плечі обійняла.

А дівча ж без мамки — другий місяць… Як розревлося!.. І все життячко — перед очима. І він… дядько Роман… Чорний увесь… А очі — сині. І світ навкруги — синій.

Професор перелякався:

— Тася! Что она говорит?

— Богданчик! Катя говорит, что ее любимый погиб… И я ей верю.

— Но этого не может быть! Что за страсти-мордасти?! Я про село все знаю. Я там был…

— Когда? — не змогла пригадати дружина.

— Неважно! Был. Там все просто и натурально. Пахал, увидел девку за скирдой, штаны скинул, девку изнасиловал и… дальше пахать. Тоже мне Джульетта!

— Нам жаль, Катенька! Нам очень жаль, — Тася гладила Катерину по спині, а дівча все не могло вгамуватися. — Смерть — вообще ужасная трагедия, а смерть юноши…

— Та він не юнак… Дядько дорослий… У нього син був старший за мене. Теж загинув… — крізь сльози.

Тася витріщила очі й завмерла.

— Что? — пошепки запитав у неї професор.

Жінка знизала плечима. Катерині:

— Так ты любила взрослого мужчину, Катя? І — нотки крижані пробиваються.

— Дорослого…

— По… взрослому?

— Так, так… І буду любити його до кінця життя.

Голову підвела. Глянула. Чужі люди… Чужі. І — собі: «Що ж це я? Розпатякала язиком, мов помелом.

Нащо? Хіба воно їм треба?»

— Вибачайте… Можна, я піду?..

— Куда? — Тася суворішала на очах.

— Та як нічого робити не треба, то просто вулицею пройдуся. Тоскно мені…

— Мопса возьми!

— Добре… Тільки мерзне він, бідолаха. Холодно йому.