Читати книгу - "Звіробій"

забаганки. Відступивши на кілька кроків, дівчина квапливо озирнулася навсебіч і зовсім близько від себе побачила ведмедицю, що злими очима стежила за кожним її рухом. Дупласте дерево, у якому раніше гніздилися бджоли, упало недавно під натиском вітру, і волохата матуся з двома ведмежатами ласувала медовими стільниками, подарованими їм щасливим випадком, але водночас вона ні на мить не спускала ревнивого ока з свого третього, необачного пустуна.

Людському розумові годі збагнути всі імпульси, які керують вчинками тварин. Ведмедиця, завжди така люта, коли її дитяті загрожує справжня чи гадана небезпека, цього разу не виявила бажання напасти на дівчину. Вона одірвалася від меду, підійшла до Гетті футів за двадцять і, зіп'явшись на задні лапи, розгойдувалась усім тілом та невдоволено гарчала, але вже не наближалася. На щастя, дівчина не кинулась тікати. Навпаки, вона стала навколішки обличчям до звіра і, звівши очі до неба та простягши руки, повторила вчорашню молитву. Ця данина Всевишньому не була викликана переляком. То було звичне для Гетті моління, про яке вона ніколи не забувала, лягаючи спати та прокидаючись до денних турбот. Тим часом як дівчина підвелася з колін, ведмедиця знову опустилась на всі чотири лапи і, зібравши навколо себе ведмежат, дозволила їм ссати молоко. Гетті була в захваті від цього прояву материнської ласки з боку тварини, яка загалом не славиться ніжністю почуттів. І коли одне ведмежа залишило матір і почало стрибати та перекидатися коло неї, Гетті знову відчула радісну спокусу підхопити пустуна на руки й погратися з ним. Але, попереджена сварливим гарчанням, спромоглася вчасно відмовитись від цього небезпечного наміру. Далі, згадавши про мету свого походу, вона обернулася до ведмедів спиною і пішла узліссям до озера, яке поблискувало між деревами. На її подив (хоч вона цього теж не злякалась), ведмеже сімейство піднялося й попленталося слідом за нею, тримаючись на невеликій відстані позаду. Звірі пильно стежили за кожним її рухом, ніби їх страшенно цікавило все, що вона робила.

Таким чином під охороною ведмедиці та ведмежат дівчина пройшла майже милю, тобто принаймні в три рази більше, ніж могла б пройти за цей час у темряві. Скоро вона зупинилася біля струмка, що промив собі ложе в пухкій землі і вливався в озеро між стрімкими й високими, порослими лісом берегами. Тут Гетті вмилася, напилася чистої гірської води і, відсвіжена, з полегкістю на серці, рушила далі й досі в супроводі свого дивного почту. Тепер дорога пролягала їй вздовж широкої пласкої тераси, що тяглася від самої води до підніжжя невисокого схилу, звідки починалася друга тераса з неправильними обрисами, розташована трохи вище. Це було в тій частині долини, де гори відступають навскоси, утворюючи початок низовини, затиснутої між горбами на південь від озера. Гетті вже сама здогадалася б, що наближається до індіянського табору, навіть коли б ведмеді не попередили її про близьку присутність людей. Понюхавши повітря, ведмедиця відмовилася йти далі, хоч дівчина не раз озиралася й манила її за собою дитячими жестами і навіть благально кликала своїм лагідним голосом. В такий спосіб Гетті повільно продиралася крізь кущі, повернувши голову й не одриваючи очей від непорушних звірів, коли раптом відчула, що її зупиняє людська рука, яка легко опустилася їй на плече.

— Куди йдеш? — квапливо й тривожно промовив м'який жіночий голос. — Індіянин — червоношкірий — дикун — злий воїн — там!

Це несподіване вітання налякало дівчину не більше, ніж присутність лютих мешканців лісу. Щоправда, Гетті трохи здивувалась. Проте якоюсь мірою вона вже була готова до подібної зустрічі, а створіння, яке зупинило її, здавалося найбезневиннішим з усіх, що будь-коли з'являлися в індіянській подобі. Це була дівчина трохи старша за Гетті, з усмішкою такою ж сонячною, як у Джудіт у найрадіснішу мить, і з милозвучним голосом, сповненим-покірливої ніжності, що так властива представницям прекрасної статі тих народів, де жінка буває тільки помічницею та служницею воїна. Краса — досить звичайна річ серед американських тубілок, поки їх не пригнітив важкий тягар подружнього життя та материнства. Щодо цього первісні володарі країни мало чим різняться від своїх цивілізованих наступників. Природа несхитно творить чудо, обдаровуючи юних представниць жіночої статі тендітністю й ніжністю, а життєві знегоди швидко руйнують цю красу.

На дівчині, яка так раптово зупинила Гетті, була міткалева накидка до пояса й гаптована золотою тасьмою коротенька блакитна спідниця, що ледь прикривала коліна. Гамаші з тієї самої тканини та мокасини з оленячої шкіри довершували убрання. Волосся довгими чорними косами спадало на плечі та спину й було розчесане проділом на невисокому гладенькому чолі; це пом'якшувало вираз очей, у якому крізь природжену щирість прозирало лукавство. Обличчя в дівчини було овальне, з тонкими рисами, зуби рівні й білі, а в обрисах рота застигла сумовита ніжність, мов своєрідна печать долі істоти, приреченої від народження на великі жіночі тяготи й маленькі жіночі втіхи. Жінки індіянської раси мають здебільша негучні голоси, але в цієї дівчини він був напрочуд тихий, мов подих нічного вітерця, тому й дали їй ім'я Уа-та-Уа, яке на англійську можна перекласти: «Тихше, о тихше!»

Одне слово, це була наречена Чингачгука.

Приспавши підозріливість своїх викрадачів, вона дістала дозвіл прогулюватись поблизу табору. А втім, таке потурання цілком відповідало звичаям індіянів, які до того ж чудово знали, що коли дівчина заміриться втекти, її легко буде розшукати по сліду.

Треба також нагадати, що ірокези, або гурони, як правильніше буде їх називати, навіть гадки не мали про те, що на озері з'явився її жених. Та й сама вона про це нічого не знала.

Важко сказати, котра з дівчат показала більше самовладання під час цієї несподіваної зустрічі — блідолиця чи червоношкіра. Але Уа-та-Уа, хоч була також трохи здивована, швидко зміркувала, чим це може скінчитись і як можна уникнути небажаних наслідків. Коли вона була дитиною, її батько тривалий час служив воїном у колоніального начальства. Сама вона прожила кілька років поблизу форту і навчилася англійської мови, якою говорила уривчасто, як усі індіяни, але цілком вільно й, на відміну від більшості своїх одноплемінників, досить охоче.

— Куди йдеш? — повторила Уа-та-Уа, відповідаючи ласкавою усмішкою на усмішку Гетті.— Злий воїн там. Добрий воїн далеко.

— Як тебе звати? — з дитячою безпосередністю спитала Гетті.

— Уа-та-Уа. Я не мінг — добра делаварка, друг інгізів.[36] Мінги жорстокі, люблять скальпи ради крові. Делавари люблять їх ради слави. Ходи сюди, тут немає очей.

Уа-та-Уа повела свою нову подругу до озера і спустилась на берег, де можна було сховатися під деревами та