Читати книгу - "Гойдалка дихання"

зав'язані під підборіддям. Я читаю ще раз: Роберт, нар. 17 квітня 1947. Більше жодного слова. Написаний від руки текст відразу ж нагадує мені про практичність моєї матері, про заощадливе нар. замість народився. Мій пульс б'ється у листівці, а не у руці, яка тримає листівку. Тур кладе переді мною на стіл список пошти й олівець, я повинен знайти своє прізвище і підписатися. Він іде до пічки, притуляє до неї руки і прислухається до булькотіння води, яка закипає на чай, до свистіння зайців у вогні.

Спершу в мене перед очима розпливаються лінійки, тоді літери. Потім я падаю на коліна біля столу, мої руки опускаються на стіл, і я починаю схлипувати.

— Хочеш чаю? — питає Тур. — Або горілки. Я думав, ти втішишся.

— Так, — відповідаю я. — Я дуже радий, що у нас вдома все ще стоїть стара швейна машинка.

Ми з Туром випиваємо по склянці горілки, потім по наступній. Для людей, які складаються зі шкіри і кісток, це занадто багато. Горілка горить у шлунку, а сльози — на обличчі. Я вже цілу вічність не плакав, привчив свою тугу за домом тримати очі сухими. Я навіть позбавив свою тугу за домом господаря. Тур запихає мені в долоню олівець і показує місце для підпису. Тремтячою рукою я пишу: Леопольд.

— Мені треба твоє повне ім'я, — каже Тур.

— Напиши моє повне ім'я, — відповідаю я. — Я сам не можу.

Потім ми разом із пришитим немовлям, яке я ховаю у свою фуфайку, виходимо надвір, на сніг. З вулиці мені видно віконну подушку у вікні службової кімнати, подушку проти протягів, про яку мені розповідала Труді Пелікан. Вона акуратно зашита і наповнена. Волосся самої лише Коріни Марку для цього було, мабуть, замало, тож там ще й волосся інших людей. З жарівок випливають білі промені світла, вежа вартового поста на задньому дворі спинається в небо. По цілому засніженому двору порозкидані білі квасолини Цитри-Ломмера. Сніг разом із табірним муром відпливає все далі. Але на центральній алеї табору, вздовж якої я йду, сніг раптом хапає мене за горло. Вітер має гострий ніж. У мене раптом кудись зникають ноги, і я іду на щоках, та й щоки незабаром зникають. Залишається тільки пришита до поштівки дитина, мій ерзац-брат. Мої батьки зробили собі дитину, бо більше не сподіваються побачити мене. Так, як моя мама скорочує народився до нар., так вона скоротить і загинув до заг. Вона вже зробила це. Цікаво, чи не соромно їй за свої акуратні стібки білими нитками і за те, що я маю читати у нижній лінійці:

— Як на мене, то ти можеш помирати там, де зараз знаходишся, вдома це тільки заощадить місце.

У БІЛОМУ РЯДКОМ НИЖЧЕ

Поштівка з емблемою Червоного Хреста від моєї матері прийшла у табір у листопаді. Вона була в дорозі сім місяців. З дому її надіслали у квітні. На той момент пришита нитками дитина уже була на світі три чверті року.

Листівку з ерзац-братом я поклав на саме дно валізи разом із білою хустинкою. На ній був один-єдиний рядок, і в ньому про мене не згадувалося взагалі. Навіть на білому просторі під цим рядком.

У селі біля табору я навчився випрошувати їжу. Але випрошувати у власної матері згадку про себе я не хотів. Протягом двох наступних років, які я провів у таборі, я змушував себе не відповідати на цю листівку. Просити милостиню мене протягом двох попередніх років учив янгол голоду. Протягом двох наступних років я вчився у нього шкарубкої гордості. Ця гордість була такою ж шорсткою, як намагання проявити твердість і не з'їсти заощаджений хліб. Вона страшенно мучила мене. Щодня янгол голоду демонстрував мені, як моя мати, незважаючи на моє існування, годує свою ерзац-дитину. Чепурна і сита, вона їздила зі своїм білим дитячим візком туди-сюди у моїй голові. А я дивився на неї звідусюди, де про мене не було жодної згадки, навіть із білого проміжку на папері рядком нижче.

ДРІТ МІНКОВСЬКОГО

У кожного є своя дійсність. Усі ми торкаємося землі своїми калошами, незалежно від того, де саме це відбувається — на відстані дванадцяти метрів під землею, у шахті, чи на дошці мовчання. Коли ми з Альбертом Ґіоном не на роботі, то здебільшого сидимо на лавці, яка складається з двох каменів і самої цієї дошки. У колючому дроті світиться жарівка, у відкритому залізному кошику палахкотить коксове полум'я. Ми відпочиваємо і мовчимо. Іноді я питаю сам себе, чи не розучився я рахувати? Якщо зараз ми перебуваємо у таборі четвертий рік і святкували третю річницю Перемоги, то тут, у шахті, повинні були минути перша і друга річниці, а також переддень Перемоги, без мене. І відповідна кількість денних та нічних змін повинна була минути, як має існувати відповідна кількість шарів ґрунту. І мої зміни спільно з Альбертом Ґіоном, я мав би всі їх порахувати, але чи вмію я рахувати, чи не відвик?

Чи вмію я читати. На Різдво батько подарував мені книгу «Ти і фізика». Там було написано, що кожна людина і кожна подія мають свій власний час і своє власне місце. Це закон природи. І тому всі і кожен мають власне призначення у світі, і до всього, що існує, тягнеться свій власний дріт, ДРІТ МІНКОВСЬКОГО. І коли я сиджу отут, дріт Мінковського стирчить угору. А коли я рухаюся, він теж рухається. Отже, я не самотній. Кожен закуток у підземеллі теж має свій дріт у таборі. І жоден із цих дротів не перетинається з іншими. Це дуже суворо впорядкований ліс дротів над головами. Кожен на своєму місці дихає через свій власний дріт. А охолоджувальна вежа, мабуть, дихає навіть подвійно, бо хмара над нею, треба думати, має власний дріт. Застосовувати написане у книзі до реалій табору не дуже просто. Янгол голоду теж має свій дріт Мінковського. Але у книзі не було написано нічого про те, чи янгол голоду завжди залишає свій дріт Мінковського біля нас, і тому ніколи нікуди не відходить, навіть якщо говорить, що зараз повернеться. Можливо, янгол голоду поважає цю книгу, мені слід було взяти її з собою.

Я майже завжди мовчу, коли сиджу на лавці біля шахти і дивлюся собі в голову, ніби крізь світлий проміжок у дверях. У книзі було написано також, що кожен свого часу й у своєму місці проживає свій власний фільм. У кожній голові бобіна крутиться зі швидкістю