Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

безліч трансформаторів, перехідників, розмножувачів — до цих дротів. До Заводу. Ти одержувала — щоб жити — шматочок енергії, яку дає Завод. Бажання жити, радість. І тепер — опівночі — сотні тисяч людей надівають манжети, щоб отримати свій пакет. Щоб вижити. Ти пам’ятаєш енергетичну годину?

Його очі зовсім близько. Я дивлюся в них, як у два провали. А як же Головань говорив… що Завод сам споживає енергію, яку виробляє…

— Я вам не вірю, — кажу йому.

Він киває:

— Це захисна реакція. Ти не хочеш у це вірити. Але це правда. Якщо Завод не буде забирати з міста тих рідкісних щасливчиків, генераторів, які живуть власного силою, власним ритмом… якщо він не буде викачувати з них живу енергію… він зупиниться. І не буде енергетичної години — ні для кого. Згадай свою подругу! Як її звали?

— Єва, — вимовляю самими губами.

— Усі помруть, як вмирала Єва. Залишиться декілька сотень людей — на все місто!

— Я вам не вірю.

— Я теж не вірив.

Дивлюся на ці білясті нитки, протягнені від Заводу до міста. Майже бачу, як повзе по них чиясь препарована любов, консервована надія, бажання жити… Щоби втрапити в спільний казан, змішатися й розбитися на крихітні дози і з’явитися о дванадцятій ночі в квартири до нещасних синтетиків…

Заплющую очі й легко підкочуюся до краю майданчика. Клятий Хазяїн знову випереджає мене — наздоганяє й притискає до залізної підлоги.

— Це найпростіший вихід — стрибнути вниз, — каже на вухо.

— То відпустіть мене! Вам хіба що?

— Не сподівайся. Не дозволю.

— А-а-а… Вам хочеться мене теж — у топку. Щоб енергія не пропадала… Тільки ви спізнилися. Я більше не хочу жити. Я тепер гірша від синтетика.

— Ні, ти хочеш, — мовить він пошепки. — У тебе є справжня дика енергія. Така, яка прагне жити, навіть коли жити нестерпно. Якщо мене послухаєш, зрозумієш.

— Я не хочу!

Громовідвід гуде й погойдується. Я вириваюся з усіх сил — мені тільки й треба, що зіскочити з краю майданчика і політати востаннє. Але він, мій супротивник, страшенно сильний і важкий. Він утискає мене в залізний настил.

— Послухай, ми нічого не можемо змінити. Ти хочеш залишити їх без енергії? Всіх? Усіх убити, разом?

— Я нічого не хочу! Я хочу померти!

— Ні, жити.

— Заради чого?

— Заради життя. Просто тому, що скорятися смерті, як синтетик, без боротьби — соромно.

— Що ви знаєте про сором?!

— Усе знаю! — реве він так, що я на мить глухну. — Я все знаю, ти, шмаркачко! Я знаю таке, про що ти й гадки не маєш!

Він навалюється на мене. Мені нічим дихати.

— Ти знаєш, що диких усе менше? Ти знаєш, що місту не вистачає енергії? Ти знаєш, що таке щоденний вибір — цьому жиги, а тому здохнути? Ти чудово навчилася вмирати і вести на смерть! То давай, стрибай! Поклади гідну крапку у своєму нікчемному житті!

І він відпускає мене. Я лежу на краю залізного майданчика. Навкруги небо, унизу — жовтий туман, що огортає Завод. Один рух — і я на півдорозі до смерті.

Я не боюся померти в бою. Або прикриваючи друга. Мені начхати на смерть. Але після цих його слів…

До того ж я завжди знала, що стрибають із дахів, вішаються тощо лише синтетики. Справжній дикий ніколи не викине своє життя, як зім’ятий фантик, просто так, із розпачу. Що ж мені робити?

Минає дуже багато часу Сонце піднімається вище. Воно таке спокійне, наче нічого не трапилось. Наче ніхто не привів друзів на безглузду загибель. Немає ні канатної дороги, ні білястих ниток, що зв’язують Завод і місто. Тільки Сонце, чиста, дика енергія.

— Ходімо вниз, — глухо каже Хазяїн. — Нам довго спускатися.

* * *

У коридорі, повному жовтого диму, нам зустрічається процесія чудовиськ. Попереду, напіввидний у тумані, їде на гусеницях величезний ківш. За ним шкутильгає на трьох суглобистих опорах щось на кшталт крокуючого крана: платформа, стріла, три гаки. Процесія виходить із арки зліва і звертає в коридор праворуч. Туман коливається і поглинає звуки. Скрипіння, скреготання, важкі кроки незабаром стихають удалині.

— Що це? — запитую пошепки.

— Слуги Заводу. Похоронна команда.

І одразу все розумію: і куди чудовиська йдуть, і що вони там робитимуть.

Хочеться лягти й перестати існувати. Хазяїн бере мене за лікоть і тягне далі — майже насилу. Я отямлююся в глибокому кріслі, шкіряному, холодному.

Він підносить до моїх губів скляний кухоль із підсоленою водою. Я не стримуюся й починаю пити. Захлинаюся. Кашляю.

— Навіщо ви їх убили?!

— Їх убила охоронна система Заводу.

— Ви не могли її зупинити?

Я чекаю, що він збреше, але він не опускається до брехні:

— Міг. Але не став.

Я згадую тишу, яка зруйнувала мій план і знищила мою армію; він ніби здогадується, про що я думаю.

— У хвилини небезпеки Завод виробляє антиритм — звукова хвиля накладається на поворотну хвилю. Реверсна монотонна ритміка — на виході тиша, нуль. Зупиняється серце, завмирають усі процеси в тканинах, у клітинах… Жива істота перестає бути живою. Автомати її ховають.

— Чому?! — виривається в мене.

— Бо із Заводу ніхто не повертається. Це закон. Чим далі від цього місця будуть триматися довколишні племена, тим довше проживуть.

— Убивця! — Я намагаюся підвестись. Ноги не тримають. — Мене теж? У топку? В піч?

— У Заводу немає печі.

— А що в нього є?

— Тобі так хочеться це знати? — Його обличчя схоже на залізну маску.

Я безсило відкидаюся на спинку крісла.

— Дозволь мені теж поховати… моїх друзів. Побути поруч.

— Ні. Ти ніколи більше не вийдеш за межі Заводу. Ти знаєш те, що нікому іншому знати не слід.

І він іде, зачинивши за собою двері на залізний засув.

* * *

Минає кілька довгих днів. А може, тиждень. А може, доба. У моїй кімнаті немає вікон і немає годинника. Є потерте шкіряне крісло, в якого дуже зручно відкидається спинка. І ще лазничка — труба в підлозі, прикрита бляшаною кришкою.

У кутку час від часу відчиняється віконце, з якого висувається, наче язик, стрічка транспортера. По стрічці пливуть до мене кухлі з водою, тарілки з паруючою рідиною — чи то кашею, чи то супом. Я не можу їсти. Я лише п’ю — і знову засинаю.

Віконце транспортера занадто вузьке. У нього не просунути й голови. Двері сталеві. Мені нікуди тікати. Раз за разом простукую стіни, обмацую сталеві шви й заклепки у пошуках потайного ходу. Стіни броньовані, об них можна бити хоч молотом — навіть не погнуться. Проте я всоте, втисячне шукаю лазівку, не знаходжу її — й засинаю, згорнувшись клубком у шкіряному