Читати книгу - "Смак свіжої малини"

9.09. Нині настало брутальне пробудження. Дзвінок з універу. За чотири дні у мене захист!

— Я ціле літо намагалася тебе видзвонити, — пояснювала секретарка пані Чеся.

— Я змінила адресу.

— Тепер я вже знаю це від твоєї мами. Дорога дитинко, що я тут пережила! Термін призначено, а тебе немає. Раптом учора — диво. Уяви собі, дивлюся «Касандру» і чую голос Сергія: «Треба зателефонувати до її батьків». Мовби до мене сказано. Я зразу побігла по телефонний довідник.

— А не можна ще трохи відсунути термін? Це ж випадає на тринадцяте!

— Люба Малинко, керівник теж людина, він мусить відпочити. Поза тим, він уже купив путівку на чотирнадцяте.

— І не боїться катастрофи?

— Ти нічого не знаєш?

— А що я маю знати?

— Що доктор Клюска розбився на Тенеріфе!

— Коли?

— Минулого тижня.

— Як це розбився? На смерть?

— На скалки, люба. Скочив з тієї панджі чи джампи.

— Банджі.

— О, власне. Линва обірвалась, і бідаха полетів сторч головою. Цілий центнер ваги, просто на матрац.

— Як таке може бути? Таж такий матрац мусив витримати!

— Але не витримав, і що їм Клюска тепер зробить? Найбільше — це може пострашити з того світу! Такий здібний чоловік, — пані Чеся заходилася побиватися над Клюскою. — Щоправда, прикрий до студентів. А в липні то й поготів перейшов усі межі. Завалив трьох студенток. Кільком іншим зарізав роботи. А нашій Касі, відмінниці, викинув такий фортель. Вона захищалася дев'ятого липня.

— Як я, — видушила я.

— Власне, замість тебе, дитинко. І та Кася приходить на захист уся причепурена, як картинка. Притарганила букети під самісіньку стелю. Заходить до аудиторії. Там уже чекає комісія, робота на столі. Триста сторінок самого лише фактажу.

— Я знаю, які роботи писала Каська.

— Професор показував їх на конгресах.

— І що з тією Каською? — нагадала я пані Чесі.

— Усміхнена, підійшла до столу. А Клюска каже, що її роботою можна полірувати вікна, бо для вбиральні це надто цупкий папір.

— Так і сказав? — не повірила я. Клюска, може, й був чудовиськом, але не хамом.

— Так він почав. А потім ще гірше втнув. Сказав, що це нісенітниці, суцільна вода, фальшування даних і взагалі. Навіть до кольору палітурки присікався, мовляв, гіршої не бачив. П'ятнадцять хвилин не стуляв писка. І, певно, рипів би й далі, якби не Кася.

— Вона щось йому відповіла? — здивувалась я.

— Ні, беркицьнула, як труп. Її винесли до нас, до секретаріату. Поклали на стіл, біля букетів. Кажу тобі, дитинко, вона виглядала, як у труні. Бліде лице, ті лілії, чорний піджак. Страх було її торкатися.

— А Клюска? Йому, певно, стало соромно? — запитала я.

— Слухай далі. Після цілої тієї вистави професор підійшов до Клюски й каже: «Що ж ви наробили, колего? І треба було так кричати?» А Клюска на це: «Я сьогодні завалив би будь-кого. Так я собі вирішив. А що потрапила попід руку вона? Невелика біда, якесь дівчисько».

— Ну а професор?

— Сказав, що притягне його до відповідальності, але що візьмеш із професора? Тіло тут, а душа на Балеарах чи інших там Гаваях. Відклав усе до осені, і Клюсці поталанило.

Клюсці, може, й не надто. А от мені напевно. Більше не ворожитиму в бабусі. Адже все збувається!

10.09. Все. Крім того білявця чи шатена. Я вже й сама не пам'ятаю. Тепер нарешті думаю про захист. Це вже в середу. А що потім? Мала бути дорослість. Біла яхта. Дороге шампанське й Рафал. Але, як і завжди, життя не справджує наших сподівань. Повертаюся до підручника, бо за півгодини «Вродливі та зухвалі».

12.09. Це вже завтра, а я ще мушу:

— простудіювати один том;

— переглянути роботу і пригадати дослідницькі гіпотези;

— випрасувати спідницю;

— спершу її купити;

— і при нагоді три букети квітів (тільки не лілій, з ліліями ректор ставить віроломні питання);

— купити три пляшки заспокійливого;

— знайти червоні трусики на щастя (ні, це було на випускних у школі).

Які трусики треба вдягати на захист?! Я не витримаю цього стресу, цієї непевності!

13.09. Все готово, спідниця, трусики (виявилося, що блакитні), квіти (троянди). Зараз замовлю таксівку, бо сама не довезу ті букети.

Чи змінить мене цей досвід? Чи залишить якийсь слід? Ну, вже час.

Шимпанзе, тримайте за мене кулаки.

* * *

Я повернулась. Одержала п'ять з мінусом (той мінус, імовірно, за вираз обличчя). Це за захист п'ять з мінусом. До диплома п'ять.

Саме розглядаю себе в дзеркалі. Сині повіки, очі у кривавих прожилках, велика заїда у лівому кутику губ. Пожмакана спідниця. Інших слідів немає.

Сьогодні скасовую всі серіали. Треба виспатися.

14.09. День як день. Нічого не відбувається, Брукі й далі вагітна. Я знову на тапчані. Навіщо щось змінювати?

15.09. Нині мене провідав Лешек. Завітав зненацька, я саме слідкувала за «Вродливими та зухвалими».

— Народила?

— Вже починається. До середи повинна вкластися.

— Зараза, я це пропустив, від'їжджав.

— Ти теж? Усі собі ідуть, тільки я приросла до фотеля.

— Евка впаде, коли тебе побачить, — потішив мене Лешек. — Відразу видно, що ти нікуди не виходила.

— Виходила.

— До крамниці в будинку. Це не рахується.

— Я два рази була на Ринку і раз в універі.

— Тобі призначили термін захисту?

— Так, на тринадцяте.

Лешек спочатку не дошолопав. Раптом перестав посвистувати і прикликав на обличчя зосереджений вираз.

— А яке сьогодні? — запитав він підозрілим тоном.

— П'ятнадцяте.

— То тринадцяте вже було.

Я кивнула:

— Позавчора.

— Як це? — Він хвилину мовчав, аж урешті до нього дійшло. — То вже по всьому?

Я підтвердила, підвівши брови.

— Захистилася?

— На п'ять, — недбало кинула я, перемикаючи канали за допомогою пульта.

— Така подія — і ти нічого не кажеш?

— Яка?

— Настала велика переміна.

— Це точно. Зі студентки у безробітного магістра.

— З оголошеннями нічого не вийшло?

— Мене внесли до банку даних. Якщо це щось означає.

— Це не означає абсолютно нічого. Мусимо взятися за це з іншого боку.

— Ганяти від фірми до фірми, як Йолька? Вона шукала роботу в поліклініках і школах, де сам знаєш, як платять.

— То Йолька така наївна? — здивувався Лешек. — Хіба не знає, що більшість місць чекає на знайомих і спадкоємців кролика? Помре бабця, приходить онука.

— Чудова новина для того, хто саме шукає роботу, а не знає жодного кролика.

— Малино, вуха сторч. Щось придумаємо, — Лешек поплескав мене по плечі, як старого коня. — Але спершу справа, що не терпить зволікання. Телефон.

— Що телефон?

— Де він лежить? — запитав він.

— У шафці біля «Інки». Як завжди. Куди ти збираєшся