Читати книгу - "Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Чи сніги то залягають?
Чи то хмари притаїлись?
Чи цвітуть каштани в гаю?
Чи потоки грають шумом?
Не сніги то, і не хмари, і не цвіт, і не потоки — охі то куряться димовеї то французи палять села...
Габрієль ді Кастельнеро стиснув шабельку злотисту;
«Гей, коня!» — гукнув на джуру, — До послуги, ясний пане!
Як почув слова французькі бідний лицар італьянський, шаблю випустив і тихо:
«Ні, не треба» — мовив джурі.
І закрив рукою очі — темно стало їм і чорно, наче в’язням безталанним у «колодязях» венецьких.
Габріель ді Кастельнеро заздрив тим безщасним бранцям, що Венеція держала у своїх страшних темницях.
Бо невільники не мали ані зброї, ані джури, ні лицарських обов’язків, тільки мури та кайдани.
♦ *
*
Я знала те, що будуть сльози, мука, багато праці марної, дрібної, невидної і часто, дуже часто даремне вжитої. Не тільки надгороди 8а все те я не жду, а ледве-ледве від власного картання вахищаюсь і ледве стримую докори свого серця 8а те, що завинила без вини.
Коли часами в сутіні щоденній яскрава квітка щастя процвіте, її приймаю не як надгороду,— як дар, як диво, як нежданий рай, відкритий на хвилину з ласки неба, як легендарний з папороті цвіт.
А потім, коли 8нов наплине сутінь, я думаю: я знала се, я знала, мовчи, душе, спини свій стогін, серце, так мусить бути...
Може, хутко прийде година та, коли в сльозах побачу, що я навік зів’яла, помарніла, і квітка щастя раз назавжди зникла, як легендарний з папороті цвіт.
Заплачу я кривавими сльозами,— так, певне, плакали вигнанці 8 раю,— але й тоді скажу: я знала се, я знала, мовчи, душе, спини свій стогін, серце, так мусить бути...
Хоч би вже не сутінь, а тьма сувора залягла кругом, я ще не здамся, буду прислухатись, чи не заглух в душі мій давній грім, тривожно думкою загляну в саме серце, чи в ньому ще спалахують часами колишні блискавиці,— а як ні, якщо мене зима пройме до серця, мою весну таємну переможе, мої дивниці-квіти поморозить, то я скажу: ні, я сього не ждала! Умри, душе, розбийсь, холодне серце, так жить не варт!
Тифліс, 3/П 1904
Пусти мене, мій батеньку, на гори,
Де ряст весняний золотом жарів,
Де вітер цвіт 8 мигдалів обсипає,—
Хай він мене дощем рожевим скропить, Оплаче цвітом молодість мою.
Там, кажуть, з гір усю країну видко,— Нехай востаннє я побачу більше,
Ніж бачила за все життя коротке,
Хай стану ближче до ясного сонця,
Скажу йому: веселеє, прощай!
Пусти мене, мій батеньку, на гори!
Зберу всіх подруг, всіх моїх коханих,
Я ще ніколи так їх не любила,
Як от тепер востаннє, перед смертю.
Ми не слізьми заплачемо,— піснями Веселе дівування пом’янем.
Я золотим квіткам віддам всі мрії,
А вітрові свою дівочу волю,
Мов пелюстки, осиплються бажання,
У світ пущу з піснями всі думки.
Хай я сама сирій землі належу,—
Віддай мене тому, кому обрік,—
А те, що я на горах заспіваю,
Належить сонцю, вітрові й весні;
Кров кане в землю, а воно полине...
Пусти мене, мій батеньку, на гори!
Не бійся ти, що з гір я не вернуся,
Що вже несила буде покидати Хорошого весняного життя.
Ні! 8 гір прийду мовчазна і покірна,
Схилюсь, мов квітка, на жертовний камінь, Бо внатиму: хоч би сто літ жила,
Такої пісні вже б не заспівала,
Життя такого більше не вазнала б,
Як в час прощання на горі високій.
Даруй мені, мій батеньку, той час!
Пусти мене, мій батеньку, на гори, Коли ти хочеш, щоб твоя дитина Одважно йшла на передчасну страту, Очей в сльозах до гір не обертала І з сонцем не прощалася риданням, Тебе, людей і бога не кляла!
[4.11 1904. Тифліс]
СПОГАД З ЄВПАТОРІЇ
Море стелиться чорним, важким оксамитом, небо чорне і хмарне тяжіє вгорі,
тільки де-не-де, мов передсмертним останнім привітом, промовляє зоря до зорі.
Невидимками крадуться чорні ворожії хвилі, тихо, тихо, мов хитрих злочинців гурти, і причаїли гомін, і скрили всі гребені білі, ледве дишуть... підкрались і вдарили зразу в борти,
потрясли корабель наш і з реготом геть відкотились... Знову тиша і знов темна сила таємно чига...
Від вогнів вартових дві дороги на морі зустрілись: смуга мертво-зелена й криваво-червона стяга.
Ледве мріє, мов привид, далекеє соннеє місто, ні вогнів, ані гуків музики до моря не шле.
Тихо так, наче вимерло в світі навколо все чисто, тільки море зосталось, а в ньому щось чорне і зле.
Чи се ж та «країна світла і прозорої блакиті», де колись я забувала, що десь є негода в світі?
Світло зникло, небо змеркло, і блакить укрили хмари, від минулого зостались невиразні, смутні мари.
Де ж ти, наша люба Stella Maris 26 ясна?
Ти колись нам слала доріженьку світла, вабила нас красна, долю віщувала.
Де той білий човник, що по тій дорозі з нами плив «на чисте»?
Де те все поділось, що тоді нам мрілось,— ясне, урочисте?
Білий човник, може, десь тут на причалі тихо спочиває,
Stella Maris, може, эавтра без печалі цілий світ осяє, тільки те, що мрілось, не питай, де ділось, не питай... немає...
А тоді: «Нас було тільки двоє, хвилі скрізь коло нас коливались, і такі ми самотні обоє серед того простору здавались.
Я дивилась на тебе, мій брате, що гадала, не вимовлю вроду, чим було тоді серце багате, поховала я в тихую воду».
Я дивлюсь на сю чорну безодню.
Де то спить моя думонька, де?
Де б не спала, навіки пропала, так, як любе життя молоде!..
Мої любі, до мене ходіть! я сама. Поговоримо думами тихо.
Межи мною і вами нікого нема — не розлучить ні щастя, ні лихо, я спокійна, не бійтесь, слізьми не заллю ваші образи любі та милі, ви живі, бо я живо тепер вас люблю, ви для мене тепер не в могилі.
Знаю добре — вже виросли квіти й трава на могилах, що стали над вами, але там тільки смуток і жах спочива, вас нема там, ви й досі між нами.
Тільки смутно вам жити: зітханням, слізьми рідну тінь рідні люди вітають, ви — непрошені гості між тими людьми, що найбільше з усіх вас кохають.
Ваше ймення в вигнанні, під карою сліз заборонено спогад про нього, образ ваш, мов упир,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Том 1», після закриття браузера.