Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

«Дякую, Клер, ще побачимось.»

«Я просто розірву тобі яйця, Генрі!»

«Не сумніваюся, Клер.»

Вона повернулася до джимі й вони пішли далі вулицею.

Старезна машина рушила і відразу ж спинилася – двигун заглух. Мати все ще хлипала, по її щокам текли великі сльози.

«Генрі, сядь! Будь ласка, сядь! Батько має рацію, та я все-одно люблю тебе!»

«Забудь. Мені є куди йти.»

«Ні, Генрі, сядь!» заволала вона. «Сядь, або я помру!»

Я підійшов, відчинив задні дверцята й сів на заднє сидіння. Двинун завівся і ми знову рушили. Отож я, Генрі Чінаскі, випускник 1939 року, відправлявся у світле майбутнє. Вірніше ні, його туди тягнули. На першому ж світлофорі машина знову заглухла. Загорілося зелене світло, а батько все ще марно намагався завести двигун. Ззаду посигналили. Батько скористався стартером і ми знову поїхали. Мати припинила плакати. Ми так і їхали далі, не промовивши й слова.

46

Важкі часи продовжувались. Моєму здивуванню не було меж, коли подзвонили з «Мірз-Старбак» і запросили на роботу наступного понеділка. До цього я обходив усе місто, розносячи резюме. Більше нічого не лишалося. Я не хотів працювати, але й жити з батьками також. Певно у «Мірз-Старбак» надійшла ціла купа резюме. Я не міг повірити, що вони обрали саме моє. Це був великий універмаг з філіями у багатьох містах.

Наступного понеділка я вирушив туди, тримаючи в руці пакет з обідом. Універмаг знаходився за кілька кварталів від моєї школи.

Я до цих пір не міг втямити яким чином мене обрали. Я заповнив анкету, а співбесіда тривали всього кілька хвилин. Напевно, я відповів правильно на всі питання.

На першу ж зарплату зніму собі кімнату неподалік від бібліотеки, подумав я.

Я більше не почувався самотнім, та й насправді не був таким. За мною йшов бродячий пес. Бідолаха був геть худий; через шкіру проглядали ребра. Він був майже повністю облізлий. Та шерсть, що залишилась, стирчала клаптями. Цей пес був побитою, заляканою, викинутою на вулицю жертвою Homo sapiens.

Я зупинився, присів і простягнув руку. Він відійшов.

«Ходи сюди, друже, я твій друг… Давай же, не бійся…»

Він наблизився. У нього були дуже сумні очі.

«Що вони з тобою зробили, друже?»

Він пійшов ще ближче, крадучись уздовж тротуару й швидко виляючи хвостом. Потім він стрибнув на мене. Він, вірніше те, що від нього лишилось, був великий. Він штовхнув мене передніми лапами і я впав на тротуар, а він лизвав мені обличчя, рот, вуха, лоб. Я відштовхнув його, підвівся й витер обличчя.

«Заспокойся! Тобі треба чогось поїсти! ЇЖА!»

Я взяв свій пакет і дістав бутерброд. Я розділив його навпіл.

«Це тобі, друже, а це – мені!»

Я поклав його половину сендвіча на тротуар. Він підійшво до нього, понюхав і відійшов, озираючись на мене.

«Зажди, друже! Це було арахісове масло! Йди сюди, спробуй трохи ковбаси! Агов, хлопчику, повернися! Повернися!»

Пес знову обережно пійдійшов до мене. Я дістав бутерброд з ковбасою, відірвав шматок, витер з нього дешеву водянисту гірчицю й поклав на землю.

Пес підійшов до шматка, нахилився, понюхав, розвернувся й пішов. Цього разу він вже не озирався. Він побіг далі вулицею.

Не дивно, що я постійно був пригнічений. Я не отримував нормального харчування.

Я пішов далі до універмагу. Я йшов тією ж вулицею, якою ходив до школи.

Діставшись туди, я побачив вхід для працівників, відчинив двері й увійшов. З яскравого сонця я потрапив у напівтемряву. Як тільки мої очі призвичаїлись, я побачив чоловіка, що стояв за кілька кроків від мене. Йому бракувало половини лівого вуха. Це був високий, дуже худий чоловік з маленькими зіницями, що буди в центрі вицвівших очей. Я помітив у цього худого чоловіка – доволі несподівано – великий живіт, що звисав прямо на пояс. Весь його жир зібрався там, тоді як решта вже використалась.

«Я начальник Феріс,» сказав він. «А ти, гадаю, Генрі Чінаскі?»

«Так, сер.»

«Ти спізнився на п’ять хвилин.»

«Просто мене затримали… Я просто зупинився, щоб погодувати собаку,» посміхнувся я.

«Це одне з найбезглуздіших виправдань, які я чув, а я працюю тут вже тридцять п’ять років. Ти не міг придумати нічого краще?»

«Я ж тільки починаю, пане Феріс.»

«І майже закінчуєш. А зараз,» показав він, «ось годинник, а тут карткоприймач. Знайди свою й відміться.»

Я знайшов свою картку. Генрі Чінаскі, робітник № 687 54. Я підійшов до таймера, та не знав, що робити далі.

Феріс підійшов до мене і став ззаду, дивлячись на таймер.

«Твоє спізнення складає вже шість хвилин. Коли спізнюєшся на десять, вираховуємо годину.»

«Ну тоді краще вже спізнитися на годину.»

«Не будь смішним. Якщо я захочу посміятись, то послухаю Джека Бені. Якщо запізнишся на годину, то втратиш свою кляту роботу.»

«Вибачте, та я не знаю, як користуватись тайамером. Тобто, як потрібно відмічатись?»

Феріс взяв мою картку. Він показав на неї.

«Бачиш цей слот?»

«Ага.»

«Що?»

«Тобто, ‘так’.»

«Добре, цей слот для першого дня тижня. Сьогодні.»

«А.»

«Вставляєш картку сюди, ось так…»

Він вставив її, потім витягнув.

«А тепер натискаєш цей важіль.»

Феріс настиснув на важіль, але без картки.

«Зрозумло. Можна починати.»

«Ні, зажди.»

Він все ще тримав мою картку.

«Коли йдеш на обід, відмічаєшся тут.»

«Добре, я зрозумів.»

«А коли повертаєшся, відмічаєшся тут. Обід триває півгодини.»

«Ясно, півгодини.»

«Коли закінчуєш роботу, пробиваєш ось тут. І того, чотири рази за день. А потім ідеш додому чи до своєї кімнати чи ще кудись, спиш, повертаєшся і знову пробиваєш картку чотири рази на день і так кожного робочого дня, аж поки тебе не звільнять, чи сам не покинеш, помреш чи вийдеш на пенсію.»

«Зрозуміло.»

«А ще тобі варто знати, що ти пропустив мою настановчу промову для нових працівників, з яких ти на даний момент, єдиний. Я тут головний. Моє слово закон, а твої бажання нічого не значать. Якщо мені щось не сподобається в тобі – як ти зав’язуєш шнурки, зачісуєш волосся чи пердиш, повернешся на вулицю, втямив?»

«Так, сер!»

В кімнату забігла молода дівчина, вона була на високих каблуках і мала довге каштанове волосся. На ній була обтягуюча червона сукня. Губи були великі й виразні, вкриті дещо зайвою помадою. Вона театрально дістала свою