Читати книгу - "Грішниця"

– А ти швидка, як я бачу, часу не гаяла. Нащо ж тоді святу із себе корчила?

Я мовчки протягнула здачу, але він махнув рукою – залиш на вітаміни, і розвернувся, щоб вийти. Монети полетіли йому вслід та дзвінко розлетілися по магазину, а якийсь старенький заходився їх збирати з підлоги. Геннадій грубо пхнув того ногою, вилаявся, вийшов, голосно грюкнув дверима. Старий покрутив біля скроні – тю-тю, навіжені, й, зібравши решту, подався теж геть. Я ж опустилася на стілець, не в силі втримати тремтіння в ногах. Мене трусило, від гніву хотілося роздерти пихату пику й нагодувати тим дріб’язком. Ні, ця дитина – моя, лише моя, і все.

* * *

Лариса прокинулася від того, що десь угорі жалібно вив вітер. Тужливе «у-у-у» повільно сповзало донизу, огортаючи ще сонну землю болісним передчуттям, що має щось статися, а може, уже сталося – і навіть не сьогодні, а колись давно. Цікаво, чи існує пам’ять у вітру? Можливо. Тоді за ким він так тужить? Чи за чим?

Марію Степанівну сьогодні важко було впізнати. Зазвичай привітна та лагідна, зараз вона нагадувала тінь, чорну й самотню. Лариса уважно вдивлялась у вже знайомі очі й чомусь ніяк не могла їх віднайти, вірніше, вони, звичайно були присутні, проте знаходилися не тут і не зараз.

– Щось сталось?

Старенька подивилася ніби крізь і промовчала.

– Вам погано, Маріє Степанівно? Може, лікаря викликати?

Господиня заперечливо хитнула головою, сіла на стілець.

– Не треба, доню. Просто сьогодні день такий.

Жінка сіла поруч і взяла руку старенької у свої долоні.

– Який такий?

– Чорний. Річниця смерті сина. Стільки років минуло, а тут усе болить і болить, – господиня поклала іншу руку до серця, – Тяжко. Не можна, щоб батьки переживали дітей. Тоді ніби й не живеш зовсім, навіть зачепитися нема за що.

Лариса затримала подих. До ніг прибігло руде кошеня й смішно підскочило, намагаючись задертися на руки, впало й знову підскочило, грайливо махаючи маленьким хвостиком.

– Як це сталося? Він же був молодий.

– Молодий і дужий. Та де то все ділось? Проклятий атом висмоктав, вимучив так, що в останні дні вже дихати було мука, а Мишко так дихати хотів, жити хотів. Він у мене пожежником працював, у Прип’яті. Я чомусь завжди вогню боялась, а воно бачиш, який вогонь, – невидимий. Як сядеш та згадаєш, то ніби кінець світу пережив. Як у Письмі сказано? Апокаліпсис. Старі люди говорили, що у війну не так страшно було. Тоді ворога в обличчя бачив, а то в схованки гралися зі смертю. Мало хто й розумів, що зі смертю, та думати й ніколи було. Так і йшли на смерть – не думаючи.

Я свого сина востаннє в Києві бачила, у клініці, все сподівалася забрати додому, а там травами виходити. Але від тієї гидоти хіба полин гіркий пити. Нічого не врятує. Михайло такий молодий був, не встиг ні сім’ї, ні дітей нажити, та й пожити не встиг. Батько після того теж лише років із три протягнув. Усе лаяв когось, та навіть кого й лаяти толком не знав. Нема винних, зате хрести є.

У хаті стало тихо, лише годинник на стіні монотонно лічив своє й лічитиме згодом, якщо не цей, то інший. Запилений фотоальбом ховав посмішки молодого хлопця. Він так і залишиться молодим – навіть при інших годинниках.

Після обіду жінки сходили на цвинтар. Довго стояли біля однієї з могил, а довкола кружляв вітер. Він ніби нарешті знайшов те, що шукав, певно, все-таки має пам’ять. Повернувшись, сіли за стіл, пом’янули померлу душу коли до будинку забіг збуджений дід Федір. У нього народився правнук, дещо раніше, ніж очікувалось, очевидно, дуже поспішав почати жити. А годинник на стіні підморгував стареньким маятником: відлік почався.

* * *

Я народжувала вночі. Був кінець лютого, довкола лежали високі замети, а дерева дружно одягнули пухнасті білі шапки. Крізь вікно «швидкої» я бачила лише їх, ще світло у вікнах багатоповерхівок, вогні з’являлися на мить і одразу зникали, поступаючись місцем іншим. І в кожному були люди. Я не бачила їх облич, але знала, що вони там є, адже хто ж ще вміє випромінювати подібне світло – живе та дихаюче. Так само я знала, що через кілька годин у цьому місті має з’явитися ще один вогник.

Біль нагадував хвилі. Вони накочувались, повільно розливалися внизу живота й поступово відступали, щоб через кілька хвилин з’явитися знову, і з кожним наступним разом набирали сили. Я масажувала живіт і шепотіла своєму маленькому, що все буде добре, ми обов’язково впораємось. Скоро все буде позаду.

У пологовому відділенні сонно сновигали білі тіні. Нас прийняли, оглянули й сказали чекати. Я ходила по кімнаті колами, намагаючись для чогось їх рахувати. Біль приходив все частіше й залишався на довше, я кусала губи й читала молитву, яку дбайливо віднайшла для нас Тамара Павлівна. Вони з Лєрою, скоріш за все, не сплять і теж рахують кола. Напевно, усе це мають робити батьки та чоловік, тільки не в моєму випадку. Знову біль. Швидше б це все закінчилось. Швидше.

Відчуття часу зникло, так само, як і реальності. Усе сконцентрувалося всередині мене, а живіт, здавалось, вирішив розірватися подібно мильній бульбашці. Я слухняно кивала головою, виконуючи всі накази лікаря. Пологи приймала вже літня жінка, вона втомлено зітхала і, очевидно, також прагнула, аби все швидше закінчилося. Лише сестра із санітаркою про щось жваво перемовлялись, запевняючи, що я добре тримаюсь, спробували спитати про майбутнього тата, та я лише безнадійно махнула рукою у відповідь. Зайвих питань більше не ставили.

Між ногами щось хлюпнуло, і згодом почалися потуги. Мене нарешті направили на крісло. Я, зціпивши зуби, старалася з останніх сил. Однак щось пішло не так. Лікар терміново викликала допомогу. Навколо забігали люди в білих халатах. Вони щось говорили, але слова падали вниз, не долітаючи до мене, падали й падали. Страшенно хотілося заплющити очі, мене термосили, щоб я цього не робила, але повіки з кожною наступною хвилиною ставали все важчими й важчими, я намагалася дотягнутись до них рукою, аби скинути тягар, однак руки відмовилися рухатись. Усе попливло, і стало темно. Хотілося запитати, навіщо вимкнули світло, але люди теж кудись зникли, залишився лише біль, потім і він зник.