Читати книгу - "Шмагія"

Нічого не змінилося в грубому, мужицькому обличчі чинбаря. Жодна жилка не здригнулася. На відміну, скажімо, від відьми Меліс, для якої тема шмагії була образливою та болісною.

Швелер замислився, по-простому почухав потилицю. Так, ніби гість лише продовжив природну та звичну для обох бесіду.

– Не мастак я розповідати, пане. Напевне, те ж саме, що й ви, не хочу вас скривдити. Руками різне роблю, слова всілякі говорю. Ясі легше й стає. Бо що ж це виходить: лежить і лежить, колода колодою. Шкода її, ось і допомагаю. Встає Яся, гуляємо ми з нею пагорбами й долинам, розмови ведемо… Раніше мало говорили, то хоч зараз відведемо душу. Ви уявіть, що в змозі Ядвізі моїй допомогти, й відразу зрозумієте: що та як. Втямили, пане?

– Не дуже. Зрозумійте правильно, друже мій, – я практик, для мене результат важливіший за самі дії! А якщо результату вдень зі свічкою не знайдеш…

– І я цей… ремісник, – схоже, слово «практик» не тим краєм лягло Швелеру на язика. – Ви, пане, знаєте: якщо сказати це й зробити те, виходить, гримнется молодик об землю й обернеться, скажімо, тарганом. Щоразу, як почнете говорити й робити – гримнется й обернеться. Хоч лови його, хоч дави.

А я знаю інше: якщо в дубилку крім кебраччо, сумаху й лірного кореню, ще додати ірису-болотянику, то шкіра забарвиться в жовток. Скільки разів додавай, стільки й забарвиться. Ну а тепер уявіть, що ми обоє все відразу знаємо. І про молодця-таргана, і про ірис-болотяник. Достеменно знаємо, тільки по-різному. У моє чаклунство нікому й вічком не зазирнути, а з вашої жовтої шкіри ніяких чобітків не пошити. Чи важливо це, коли ми знаємо? Вміємо? Робимо?! Ет, ну сказав же: не мастак я балакати…

Андреа подумав, що він схожий на недолугого лікаря. Не чинбар із його теорією шмагії, а Андреа Мускулюс із таким запитанням. Узяв, виходить, ланцета й тицьнув навмання, в червоне, живе, розкрите навстіж.

– Пробачте мені, майстре. Пробачте заради Вічного Мандрівця, заради шляхів його нескінченних. Але ж ви розумієте, що все це – лише плід вашої уяви? Що всього цього немає?! Що все – не насправді, як дитячі пасочки?!

– Не дурень, пане. Звичайно, розумію. Ну то й що?

Малефік відчув замішання, не знаючи, що відповісти. А чинбар правив своєї, замислено смикаючи пальцями мочку вуха. Переконатися, напевне, хотів, що не відірвали в сум’ятті.

– Усе я розумію, майстре чаклун. Усе до останнього ремінця. Не насправді…

Могутній кожум’яка говорив спокійно, без ніяковості чи образ.

Навіть посміхався трішки.

– Дякувати майстрові Яношу, що набрів на мій дім, не оминув Ятриці стороною. Не інакше, доля на старості літ зглянулася. Багато чого він мене навчив. Без нього я б, немов сліпе кошеня, самотужки тицяв… Піду я, пане. Добре б ще до Ядвіги зазирнути. Спочивайте.

Леонард подався геть, а чаклун лишився на ліжку. Переварювати оповідання господаря. «Майстра Яноша» він переварити не зміг, як не старався. Ледь на думку спадав хлопець із корчем напереваги, так печія від цього «майстра» мучити починала.

Ох, діла наші…

* * *

– Я тут узяв на себе сміливість…

На порозі став Фортунат Цвях. Колишній фат, глузливий чепурун, яким зустрічав його в Реттійському Універмазі. Таким, погодьтеся, було складніше здаватись у місцевому вбранні, за відсутності галунів, мережив і плюмажу на капелюсі! Але мисливцеві вдалося. Борідка стирчала списиком, у очах танцювали виразні бісенята.

Кандидат у державні злочинці був готовий до пригод.

«Але ж він мені радий! – сторопів Андреа. – Слово честі, радий! І не тільки через наказ Серафима… Цікаво, які приватні інтереси до скромного чаклуна плекає пан венатор? Якщо увійде знову в фавор, чи залишиться настільки радісним і привітним?!»

– Так, я гідно поцінував. Дякую вам, майстре Фортунат.

– До чого такий офіціоз? Чи ж ми не напарники?! Ваша справа – наша справа, спільна. Який відсоток обіцяли вам із дівочих шкір?

– Шосту частку, – спізнився заткнути собі рота чаклун.

– Непогано, непогано. Гадаю, з огляду на дані обставини, ми зуміємо вибити в скнари Просперо як мінімум п’яту частку, а то й чверть. Вершки – навпіл! Домовилися?

Він вловив у обличчі Андреа роздратування й миттю змінив тему. А чаклунові лишалося тільки дивуватись: жартував Фортунат, чи ні? Швидше за все, ні. Хоча малефік був поганим фізіогномом і міг помилитися.

Нюхаючи фіалку, зірвану казна-де й казна-коли, мисливець наблизився до ліжка.

– Як почуваєтеся?

– Непогано. Мабуть, встану…

– У жодному разі! Вам потрібен відпочинок. Скажу відверто, в домі у Меліс ви змусили мене добряче зопріти. Ваш «тин» був кращим із лорик, з якими мені довелося стикатись. Повірте, друже, магістерський ступінь стукає у ваші двері! Коли ми повернемося до столиці, я особисто звернуся в деканат із петицією… – Цвях обірвав грандіозні плани на півслові, видно, згадав, хто він і де перебуває. – А зараз я б рекомендував вам «сон золотий». Від тридцяти до сорока двох хвилин. Якщо нема заперечень, готовий зробити послугу.

Важко було не погодитися.

Особливо після бурхливих подій останніх днів.

«Сон золотий» був винаходом волхва-кантикулярія Жана-П’єра Беранжа, онука кравця й сина швачки, що вибились у люди виключно завдяки таланту й привабливості. Відновлюючи сили та впорядковуючи резерв мани, надаючи обличчю здорового кольору, душі – жвавості, а тілу – юнацької бадьорості, цей сон мав одну заковику й один побічний ефект. Так, дрібниці. «Сон золотий» потрібно було навівати, а отже, бракувало присутності досвідченого колеги. При спробах самостійно ввести себе в транс Беранжа справа завершувалася болем у скронях і запамороченням – відчуттями, що нагадували найглибше похмілля, та й годі. Побічний же ефект полягав ось у чому. Навіваючи сон, маг-колега тимчасово впадав у стан, подібний до тихого божевілля. Як наслідок, божевілля накладало відбиток і на сон – мрії спали, а тому виходили найчастіше віщими, але за якістю – найневиразнішими, та й за користю сумнівними. Такі мрії виникали в Омфаллосських піфій, що накурилися лаврового листу. Тільки піфії, обраниці «Пупа Землі», від народження вміли тлумачити будь-які, навіть абсолютно навіжені видіння, – на відміну від чарівників, прихильників «Вишніх Емпіреїв», в людей за вдачею швидше педантичних, аніж інтуїтивно-прозірливих.

Найчастіше сни забувалися без наслідків.

– Буду вам дуже вдячний…

Змахнув рукою мисливець на демонів та відмів усі подяки. Мовляв, свої ж люди! Мускулюс і не сумнівався, що відплатить, рано чи пізно.

У обличчі Фортуната Цвяха проступила навіженість, характерна для бліц-навівания, і малефик поринув у золоті обійми сну.

…Дівчинка-кульбаба сиділа на галявині під дощем. Дощику,