read-books.club » Фентезі » Відродження 📚 - Українською

Читати книгу - "Відродження"

149
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Відродження" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 47 48 49 ... 113
Перейти на сторінку:
Я тепер майже завжди одразу провалювався в сон. Наркотик більше не труїв організм, і я міцно спав. Та тільки того ранку прокинувся на дві години раніше, на порослому бур’янами подвір’ї будинку, у якому здавали в оренду мебльовані кімнати. Над головою висіло морозне кружало місяця. А під ним стояв Джеймі Мортон, голий, крім однієї шкарпетки та ще шматка гумового шланга, яким був перев’язаний біцепс. Я зеленого поняття не мав, звідки він у мене, але над ним набрякли судини, і кожна з них ідеально годилася для того, щоб ширнутися. Рука під ним була біла, холодна й міцно спала.

— Щось сталося, — промовив я вголос. В одній руці в мене була виделка (теж бозна-звідки там узялася), і я штрикав нею в розпухлу над шлангом руку, знову і знову. Краплини крові сочилися з десятка маленьких дірочок. — Щось. Сталося. Щось сталося. О Матір, щось сталося. Щось, щось.

Я наказав собі зупинитись, але зміг не одразу. Я був не зовсім некерований — просто мною керував не я. Згадався Електричний Ісус, що котив поверхнею Погідного озера по прихованій рейці. Ото і я таким був.

— Щось.

Удар виделкою.

— Щось сталося.

Удар-удар.

— Щось…

Я висолопив язика і прикусив його. Знову пролунав той клац, не коло вух, а десь глибоко в надрах голови. І нагальна потреба говорити й колоти зникла, отак просто. Виделка випала з руки. Я розв’язав саморобний джгут, і в шкіру встромилися дрібні голки, коли назад у судини ринула кров.

Я подивився на місяць, хапаючи дрижаки від холоду й не знаючи, хто (чи що) мною керує. Тому що мною таки хтось керував. Коли я повернувся в кімнату (радий, що ніхто мене не бачив з моїм хазяйством, яке теліпалося на вітрі), то побачив, що десь наступив на бите скло і досить-таки сильно порізав ногу. Це мало б мене розбудити, та не розбудило. Чому? Бо я не спав. Я був цього певен. Щось витіснило мене з мого тіла й перебрало на себе керування, їдучи в мені, наче в машині.

Я промив ногу й ліг у ліжко. Джейкобзу я про той випадок ніколи не розказував — та й яка з цього користь? Він би зауважив, що нога, розітнута під час невеличкої опівнічної прогулянки, — невелика ціна за чудесне зцілення від героїнової залежності, і мав би рацію. Та все ж…

Щось сталося.

* * * * *

Останній день ярмарку штату в Талсі припав того року на десяте жовтня. У «баундер» Джейкобза я прийшов десь о пів на шосту вечора. До вистави залишалося чимало часу, і я встигав ще наладнати собі гітару і зав’язати йому краватку — це стало в нас традицією. Поки я був зайнятий, у двері постукали. Чарлі, невдоволено насупившись, пішов відчиняти. Того вечора йому треба було відтарабанити шість вистав, включаючи фінальну опівночі, і він не хотів, щоб його турбували завчасно.

Він відчинив двері, говорячи:

— Якщо це може почекати, зайдіть, будь ласка, пі…

І тут фермер у комбінезоні й бейсболці «Кейс» (сильно розлючений окі[83], якщо окі взагалі бували розлюченими) затопив йому кулаком у губи. Джейкобз заточився назад, не втримав рівновагу і повалився на підлогу, ледве уникнувши лобового зіткнення з обіднім столиком, від якого міг знепритомніти.

Наш відвідувач завалив усередину, нахилився і вхопив Джейкобза за петельки. Віку він був приблизно того самого, що й колишній священик, але набагато кремезніший. І охоплений люттю. Це може бути проблемою, подумав я. Звісно, проблема вже була, та я міркував про такий тип проблем, який призводить до тривалого перебування в лікарні.

— Це через тебе її загребли в поліцію! — заволав він. — Будь ти проклятий! Вона замаралася, все життя не відмиється, воно за нею волочитиметься, як та бляшанка, прив’язана до собачого хвоста! Як бляшанка, прив’язана до собачого хвоста!

Не роздумуючи, я взяв із кухонної мийки порожній баняк і бемкнув ним фермера по голові. Удар був не сильний, проте окі відпустив Джейкобза й здивовано вирячився на мене. По борознах на щоках обабіч його чималого шнобеля потекли сльози.

Чарлі миттю відкотився вбік, сперся на руки й скочив на рівні. З його нижньої губи, розсіченої в двох місцях, сочилася кров.

— Чому б тобі не причепитися до когось такого самого за розмірами, як ти?

Не надто логічно вийшло, я розумію, та коли опиняєшся в ситуації такого протистояння, то на згадку спадає шкільне подвір’я.

— Її судить будуть! — загорлав він на мене зі своїм оклахомським акцентом, що нагадував розладнане банджо. — Ото через отого засранця! Отого засранця з тими хвокусами, полопотів оно, як окаянний краб!

Він сказав «окаянний». В натурі.

Я поставив баняк на плиту й показав йому свої порожні руки. Та заговорив найбільш заспокійливим тоном, на який тільки був спроможний.

— Не знаю, про кого ви говорите, і впевнений, що… — Я мало не сказав «Чарльз». — …Впевнений, що Ден теж не знає.

— Моя доня! Моя доня Кеті! Кеті Морз! Він сказав їй, шо та знимка задурно — бо вона ходила на сцену. Але воно не задурно! Та знимка їй коштувала ого скіки! Всеньке окаянне життьо їй поламала, от шо та знимка зробила!

Я обережно обійняв його за плечі. Думав, він мені зацідить, але його лють випарувалася, і тепер він здавався сумним і спантеличеним.

— Ходімо, вийдемо, — запропонував я. — Знайдемо десь у затінку лавку, і ви мені все розкажете.

— Ти хто?

Я хотів було сказати «асистент містера Джейкобза», але це прозвучало б як доволі слабенький чай. На допомогу прийшли роки роботи музикантом.

— Його агент.

— Так? А компенсацію мені дасте? Бо мені тре’. Адвокатам стіко плати, шо мене це вб’є наполовину. — Він тицьнув пальцем у Джейкобза. — Це все ти! Ти, окаянний, винен!

— Я… я не розумію… — Чарлі стер з підборіддя кров: її набігло на цілу долоню. — Запевняю вас, містере Морз, я не розумію, про що ви говорите.

Я вже довів Морза до дверей і не хотів втрачати здобутої переваги.

— Обговорімо це на свіжому повітрі.

Він дозволив себе вивести. На краю стоянки для працівників була кафешка — іржаві столики під пошарпаними парасольками. Я купив йому велику «колу» і вклав до рук. Верхній дюйм напою він розляпав на столик, а потім вижлуктив півстаканчика великими ковтками. Поставив на стіл і притиснув долоню до лоба.

— Ніяк не навчусь таке холодне пити не зразу, — пожалівся він. — У голову наче гвіздок стромляється, скажіть?

— Так, — кивнув я, а сам згадав, як стояв голий у скупому

1 ... 47 48 49 ... 113
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відродження», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відродження"