Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

Автівка посунула далі, та тепер Гоцик крутив кермо ліворуч. Хтозна-чому. Коли годинник повідомив – «дев’ята ранку», позашляховик чхнув і зупинився.

– Бензин скінчився…

Гоцик вискочив з салону, подерся на найближчий пагорб, роззирнувся – вдалині широкою блакитною смугою долину розрізала велика ріка. На березі жовтіло черепичними дахами немале містечко, а навкруги поміж зелених клаптиків кукурудзяних насаджень, городів, виноградників і апельсинових садів де-не-де виднілися фермерські садиби.

Гоцик озирнувся до жінки. «Геть слабка, – подумав. – Не дійде…» Та виходу не було. Допоміг жінці вийти, всадовив на свій рюкзак, вивернув кермо автівки ліворуч до упору – прямо у провалля посеред скель. Напружився, зрушив автівку з місця, штовхав до ями щосили: давай, давай…

Автівка кинулася у провалля, аж загуло – самогубця…

Гоцик хотів було пояснити жінці: їм вкрай необхідно дістатися найближчої ферми та молитися, щоб їх зустріли милосердні люди, бо хто знає – може, хітанос не відстали. Може, близько десь… Глянув на бідаху: безсило сунулася з рюкзака на землю.

Без варіантів! Закинути рюкзак на плечі, підхопити жінку на руки – і гайда. Задумався. Дістав золотий зливок, поклав на камінь, приставив до зливка ніж: бив-бив по ножу каменюкою – аж іскри у всі боки. Відколупав від зливку шмат завбільшки з волоський горіх, зважив на долоні – запас, про всяк випадок.

За хвилину важко сунув долу. Ніс на руках понівечену жінку, піт чоло заливав – долина як була перед очима, так і залишилася. Не бажала наближатися. Години за чотири після двох тривалих зупинок стояв перед міцним старовинним кам’яним будинком. Подвір’ям тинялися вівці, у затінку під виноградними лозами мухи дзижчали над горнятком з медом, що стояло на столі. Біля ґанку спав невеличкий песик, та Гоцик знав таких – верещатиме, за п’яти хапатиме. До хати не впустить, хоч і прикидається, що геть нічого не чує. Ближче ворогів підпускає.

– Люди… – гукнув. – Рятуйте… Чуєте?…

У хаті – наче тільки того й чекали. Двері розчахнулися, на ґанок вийшов чоловік середніх років – лице тьмяне, вироблене, руки міцні, погляд важкий. З-за його спини визирала насторожена жіночка з на диво красивим смаглявим обличчям – волосся зібране під білу хустину.

Гоцик не чекав запитань. Кивнув на бідаху, яку вже ледь втримував на руках, гукнув:

– Хітанос! Жінку замордували!

Хазяї перезирнулися, чоловік вигукнув у простір щось агресивно і коротко, жінка відсторонила його, заспішила до Гоцика.

– Ходімо, ходімо… – ухопила за руку, вела до будинку, косувала на напівпритомну українку, хрестилася: Пресвята Діво Маріє, збережи…

Два тижні щиросерда господиня синьйора Агуеда не відходила від полонянки. Гнала геть чоловіка Дієго і Гоцика: нащо ви тут?! Чоловічими справами займайтеся.

У перший же день тільки і попросила донести жінку до ванної – сама роздягла її, вимила пахучим милом з голови до п’ят, зрізала пасма скуйовдженого волосся, що його розпутати неможливо, потому допомогла вийти з ванної, всадовила у плетене крісло – голу, худющу – змащувала рани на тілі маззю з овечого жиру. Цокала язиком, бідкалася:

– Покарай їх, Діво Маріє!

Загорнула жінку у махрове простирадло, довела на гостьової кімнатки, на постіль поклала:

– Відпочивай, голубко… Зараз теплого молока принесу. І меду.

Гоцик переживав, рвався до жінки.

– Мені би хоч хвилину поговорити із нею, – пояснював синьйорі Агуеді.

Та господиня суворо зсувала стріли чорних брів – ні! Зарано.

Гоцик місця собі не знаходив, брався допомагати синьйорові Дієго, вошкався по господарству – підправляв дах сараю, стриг газон, збирав урожай, та серце не вгамовувалося. Одна думка скіпкою: як мама? Може, й у неї там біда… Кілька разів пробував додзвонитися – марно. Довгі гудки обривалися істеричним вереском – кінець зв’язку.

На третій день полонянка трохи прийшла до тями. Самотужки вставала з ліжка, аби дійти до туалету в кінці коридору, ковтала водянисту кашу, бо синьйора Агуеда усе чисто їй протирала крізь сито: ніяк не могла второпати, як краще підгодувати людину без язика. Хоч би не вдавилася.

Гоцик зайшов до гостьової кімнатки, коли українка тільки закінчила обід. Побачила рятівника, сльози на очі.

– Тихо, тихо… – Гоцик заспішив до жінки, присів поряд із нею на постіль, обійняв за плечі. – Я папір приніс. І ручку. Зможете писати.

Так, – кивнула. Тремтячою рукою потяглася до столика, розклала на ньому папір.

«Синочку… – написала. – До кінця життя за тебе молитимуся. З Теребовлі я. Марічка Саламан. У Португалії працювала. У місті Каштелу-Бранку. Цигани викрали… Іншим продали. А ті – далі. Давно… Три роки тому. Чи вже чотири…»

Гоцик читав слова гарячими, важке серце кам’яніло.

– В Україні… лишився хтось? – ледь видушив.

«Чоловік. Донечка» – не слабка рука вела, серце зболіле. Не втрималася. Розридалася, замичала гірко: ой, горе…

Обійняв ніжно.

– Можна звати вас «мама Марічка»?

Усміхнулася, як божевільна, долонями очі закрила, притулилася до Гоцика – горе. Ой, горе…

– Я зможу… до України вас вивезти.

Марічка потяглася до паперу. «Поможи, синочку. Хоч би глянути на доню. На чоловіка. Нічого не маю. Ані паспорта, ані інших документів. Помру я тут…»

– Усе гірке позаду. Присягаюся – повернемося в Україну. Тільки вам одужати треба. Сил набратися. Добре?

Добре, добре – закивала, руки на грудях склала, очі до Бога: дякую, святий Боже, що почув молитви раби твоєї Марічки Саламан.

Під кінець першого тижня турботливі хазяї, та й Гоцик, спостерігали швидке одужання полонянки. Підводилася без сторонньої допомоги, їла більш упевнено, тільки з дому виходити боялася, наче самі хітанос навкруги. Гоцик задумався про подальші плани, та на початку другого тижня після визволення Марічці різко погіршало. Горіла, на біль у нирках скаржилася. Гоцик повивертав кишені – виклав на стіл усі гроші, що виторгував за невеличкий смарагд.

– Це вам… Викликайте лікаря. Та такого, щоб до поліції нас з Марічкою не здав.

Лікаря привезли з міста. Гоцик ще в перший день розпитав синьйора Дієго: куди це їх занесло? Що за річка широка така? Садиба милосердних фермерів розташовувалася за кілометр від міста Пальма-дель-Ріо, що воно на півдорозі між Кордовою і Севільєю. А річка знатна – Гвадалквівір.

Сивий лікар з сумними чорними очима недовго оглядав хвору.

– Який день тримається температура? – спитав.

– Третій, – сказала синьйора Агуеда.

– Терміново до лікарні, – лікар відкинув легку ковдру з тіла Марічки, натискував одним пальцем на кістки ніг нижче коліна. – Дивіться, які набряки…

Гоцик витягував шию, супився: на худих ногах Марічки після кожного натискання лікаря залишалися ямки.

Лікареві заплатити, подякувати і відправили. Похмурий Гоцик сидів на кухні навпроти господарів, жовна ходуном.

– Не можна маму Марічку до лікарні. Нелегалка. Та