Читати книгу - "Злочинця викривають зорі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Глибокий гортанний голос незнайомця вивів його з задуми:
— Ходімо до хатини. Ви ж ішли до мене?
«Це Паручо», подумав Петер. Спокійна й розсудлива поведінка індійця так вразила його, що він тільки й спромігся тихо, неясно відповісти:
— Так.
Обидва мовчки увійшли в хату. Гасова лампа освітила маленьке приміщення. На стінах висіли різні мисливські трофеї. Житло мало чистий і порядний вигляд. Паручо підсунув гостеві стілець.
Ідучи за Паручо до хати, Петер відчув якусь тривогу. Він мимоволі весь час думав про мертвого, який лише за кілька кроків від них лежав з ножем індійця в грудях. Тепер, нарешті, в світлі лампи Тербовен побачив обличчя Паручо. На нього спокійно, з цікавістю дивилося двоє широко відкритих чорних очей. Зовні цей чоловік мав швидше добродушний вигляд — ніщо не говорило про його хитру вдачу чи підступність. Розумне обличчя можна було назвати красивим. Усім зовнішнім виглядом Паручо викликав у Петера довір'я. Вони допитливо подивилися один на одного. Потім індієць сів і сказав:
— Перш ніж я відповім на ваше питання, скажіть мені: ви добре знаєте того, що лежить там, надворі?
Природна впевненість цієї простої людини здивувала Тербовена.
— Знаю, навіть дуже добре, знаю, що це злочинець. Він утік від мене в Європі. Але я не сподівався коли-небудь знову побачити його, — відповів Тербовен.
Кілька секунд Паручо не зводив свого погляду з обличчя Петера, ніби хотів прочитати на ньому, чи правду той каже.
— Чоловік, що там надворі, — індієць показав рукою на стіну кімнати, за якою лежав Нево, — прибив свого товариша. Я бачив на власні очі.
Від несподіванки Петер аж підскочив. Навіть коли б над головою вдарила блискавка, то й це не могло б так приголомшити його.
— Як? Ви бачили?..
На кілька секунд радість гарячою хвилею залила Петера: «А може, Паручо?..»
Але в той же час у нього тривожно забилося серце, і він тремтячим голосом запитав:
— А де той прибитий?
Сповнений жахливих передчуттів, молодий Тербовен шукав відповіді в правильних рисах обличчя Паручо. А той здивовано спостерігав за незвичайним хвилюванням чужинця, за його обличчям, на якому з'являвся то вираз радісної надії, то страху. Нарешті він, обережно відбираючи слова, сказав:
— Він… мертвий…
— Мертвий! — глухим голосом повторив страшне слово Петер і, наче вражений ударом, відкинувся назад, на спинку стільця.
В кімнаті запанувала гнітюча тиша. Одне єдине слово знищило всі надії Петера в той час, коли він уже вважав, що досягнув мети. Юнак відсутнім поглядом дивився крізь Паручо, крізь глинобитну стіну в темну ніч, і перед ним постали руїни стародавнього міста, місце огидного злочину. Якесь паралізуюче безсилля оволоділо ним.
— Так… Для людей він мертвий, — повторив Паручо.
Погляд Тербовена знову повернувся до дійсності.
У нього прокинулась… нова надія, і він спитав:
— Що це значить «мертвий для людей»?
Чорні очі індійця допитливо зупинилися на обличчі Петера. Але на запитання він не відповів.
— Ви його син?
— Так, — поспішно сказав Петер, — але як розуміти ваші слова «мертвий для людей»?
Паручо одвів погляд від Петера і став дивитися в темряву тропічної ночі. Ніби пригадуючи щось, він тихо почав говорити:
— Американець, що лежить надворі, прибив вашого батька. Я був свідком цього злочину. Лише кілька кроків одділяли мене від них обох.
Тербовен слухав, затамувавши подих.
— Вбивця закопав вашого батька і пішов геть, думаючи, що обійшлося без свідків. Але я все бачив, і в мене зародилася надія, що, можливо, той удар тільки оглушив вашого батька. Тому я знову відкопав його і пересвідчився в правильності свого припущення: він був ще живий.
Петер скочив з місця й скрикнув:
— Отже, він живий?.. Що ж сталося потім?
— Я забрав його з собою до своїх друзів, що живуть у лісі, і ми виходили його. Рана на голові загоїлась дуже швидко, але…
Тут Паручо зробив паузу, потім довго дивився на Петера і закінчив:
— … але від того удару він лишився розуму. Тепер ваш батько навіть не знає, хто він такий.
— Але живий! — радісно вигукнув Петер.
Паручо кивнув головою.
— Я передчував це. — Нестримна радість охопила Петера. — Ви повинні провести мене до батька! Згодні? — Тербовен кинувся до рятівника свого батька і схопив його за плечі.
— Він не впізнає вас, — поволі відповів житель лісів, співчутливо дивлячись на Петера своїми сумними очима.
— Коли батько побачить мене, до нього повернеться пам'ять! — Петер упевнено дивився на індійця.
Паручо з сумнівом знизав плечима і знову перевів погляд у темряву ночі.
— Можливо.
— Ми завтра ж підемо до нього, — наполягав Петер.
— Я повинен з'явитися в поліцію. — Індієць показав рукою в той бік, де лежав мертвий.
Ці слова повернули Петера до дійсності. Він уже не думав про Нево. Тепер він рвучко простягнув індійцеві свою руку:
— Я піду з вами. Я скажу про те, що він стріляв у вас.
Паручо вдячно потис юнакові руку. Вони стали друзями.
— Але ж він американець! — трохи занепокоєно мовив індієць.
Петер махнув рукою, розтинаючи долонею повітря, і сказав гнівно:
— Ну то й що ж? Він злочинець!
34
Ледве Петер переступив поріг своєї кімнати — він щойно вийшов від Норріс, яка доглядала його батька, — як задзвонив телефон.
Говорив портьє: якийсь сеньйор Гуліо, що назвав себе кореспондентом «Геральдо де Мексіко», хоче поговорити з паном Тербовеном.
— Знову кореспондент, — тихо пробурчав собі під ніс Петер і вже голосно сказав: — Я зараз зійду вниз. Нехай він почекає хвилиночку.
Повернувшись з Реалеса до Веракрус, вони жили в готелі «Мацатлан», де Петер зупинявся тоді, коли тільки приїхав у Мексіку. Власник готелю з великою пошаною зустрів їх; щирою радістю світилися обличчя обслуговуючого персоналу готелю, який з великим хвилюванням стежив за повідомленнями в газетах і знав усе про експедицію.
Ще по дорозі з Реалеса до Веракрус, в Сан-Антоніо, Петера атакували кореспонденти різних газет, і коли вони прибули сюди, їх поздоровляли всюди. Навіть представник міністерства внутрішніх справ і заступник бургомістра міста Веракрус прийшли з своїми поздоровленнями. Петер розумів, що завоював симпатії мексіканців своїм енергійним втручанням на користь Паручо, якого завдяки його свідченням було виправдано.
У вестибюлі до нього підійшов стрункий, старанно виголений чоловік. В елегантному світлому костюмі з натурального шовку, а не в чорному, які звичайно носять мексіканці, він був схожий на багатого європейця або американця.
Петер стримано привітався з цим елегантним паном.
— Якщо не помиляюсь, в Сан-Антоніо я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Злочинця викривають зорі», після закриття браузера.