Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

Купувала — для цього ж — золотце та камінчики… Так говорили — фактів немає… Друг Федорової, якого допитував той же інспектор Карасьов, — вони разом знімалися в картині «Іван Нікулін, російський матрос» ще в сорок третьому році — підтвердив, що Вікторія за свою книжку одержала в Штатах двісті двадцять п’ять тисяч доларів, нестатків не відчувала… У одного з допитаних письменників прохопилася фраза, що під час поїздки до дочки Зоя Олексіївна мала намір подати до суду позов на батька Віки адмірала Тейта — нібито він використав її одкровення, опублікувавши їх без її на те згоди: у разі позитивного рішення суду вона одержала б сто тисяч доларів неустойки… Ця лінія також не одпрацьовувалась… А втім, це зрозуміло: ми не входимо до Інтерполу, дикуни… Знову запитую себе: навіщо я, знаючи про справу Зої Федорової більше за інших, знадобився Сорокіну й Джозефу Дейвіду? Дивний симбіоз садиста з колишнього КДБ і так званого імпресаріо з Нью-Йорка… До того ж — знадобився я їм невдовзі після того як вийшов у відставку, на пенсію, аж ніяк не «райську», а всього лише полковницьку. Ну а все подальше вам відомо… І про те, як за мною поставили спостереження, і жучок до телефону, і як дзвонять до генерала Строїлова, дивно дзвонять, почерк відчувається певний, манера сорокових років, абакумовсько-рюмінська школа нагнітання жаху, розладжування людської психіки. Сорокін, він же Хрінков, він же Вітман, — під контролем, Никодимови — також, никодимовські бойовики — виявляються; спостерігачів, що за нами топають, з’ясовано; версія вбивства слюсаря гаража Окунева опрацьовується… І — головне: ждемо прильоту Дейвіда. Як з ним побудувати комбінацію? Чи — одразу брати? Але ж Міністерство закордонних справ не дасть — доказів немає, я на їхньому місці теж був би проти… Що накажете робити?

Строїлов обережно кашлянув, прикривши рот вузькою долонею:

— Мабуть, спочатку ви розкажете, як вам пощастило вийти на адресу квартири Вітмана-Хрінкова-Сорокіна, Владиславе Романовичу…

Він дивився на Костенка, не мигнувши оком, обличчя було недвижне і бліде — аж синє.

Старий дурень, подумав стомлено Костенко, коли ж ти відучишся влюблятися в людей з першого погляду? Мало собі лоба бив? Ну, відповідай; закладай Артиста, зраджуй його, він же тобі вірить, як Богу, а Богу все прощають, навіть зраду…

12

Брежнєв, Андропов і Щолоков жили на Кутузовському проспекті, в одному будинку й одному під’їзді — на третьому, п’ятому й сьомому поверхах.

Ці три чоловіки, будучи члендми ЦК однієї партії, членами «парламенту» однієї країни, були притому індивідуальностями зовсім різними, один одного взаємовиключаючими.

До змови проти Хрущова секретар ЦК Андропов, який відповідав за зв’язки з компартіями соціалістичних країн, примкнув на самій останній її стадії, після того вже як Микита Сергійович, розіграний Сусловим, провів нові постанови проти селянства, коли секретарям сільських партосередків та керівникам райкомів (сільськогосподарських) наказали розгорнути кампанію за здавання корів колгоспам: «поясніть народові, що вигідніше одержувати безплатно молоко на фермі, ніж мучитися з кормами, пасти, вручну доїти». Так самій ідеї селянського господарства було завдано ще одного хрусткого удару. Відтоді й почали наводняти Москву «плюшеві десанти» — селяни, яких відучили працювати так, як вони звикли споконвіку. При Сталіні вони жили й помирали в селах безпаспортними кріпаками, в місто — ні-ні, за це каторга світить, тільки деякі шибеники, окаянні сміливці ризикували прорватися до столиці, аби купити ковбаски та сиру — дізнається хтось із сусідів, у ту ж мить напише куди слід, ну й «воронок» тут як тут — вісім років Особлива Нарада дасть за «економічну контрреволюцію». А коли Хрущов дозволив нещасному класу-годувальнику одержати паспорт, що гарантував свободу пересування по країні, але при цьому знову став відбирати у безправних хазяїв корів та свиней, коли хлібороб дістав замість цього можливість узяти в місті масло, сметану, ковбасу, не вкладаючи у товар тієї любові, солодкої втоми, сили, поетичної світанково-західної години, які вкладали його дід та бабуся, ситуація в країні змінилася кардинально; ще хрусткіше затріщала казармено-планова економіка, почалися закупки зерна за кордоном.

Хрущов, якого апарат підштовхував до сталінсько-сусловської догматики, повторював на кожній «зустрічі з трудівниками села», що тільки надлишкові бюджетні вклади держави змінять обличчя села, тільки трактори, вантажні машини, гігантські агроміста, елеватори, ферми, обладнані за останнім словом техніки, визначать перелом у сільському господарстві.

Він забороняв собі розуміти (та й Лисенко поряд, захотів би — не дозволив, володів распутінською магією, впливав на Хрущова як удав на кролика: тільки дочка починала розмову про Лисенка, що він — гірший за шамана, Микита Сергійович червонів, мало ногами не тупав, хоч дітей своїх ніжно любив), що лише одне може врятувати селянина: гарантоване право власності на землю, на худобу й на корм. Ленін, запровадивши неп, не вклав у сільське господарство жодного червінця — просто на зміну продрозкладочному грабіжництву прийшов розумний податок. І вдячний селянин уже на другий рік продподатку відповів країні тим єдиним, чим міг відповісти — повним достатком продуктів, бо праця лише тоді на втіху, коли видно її результати, якими ти, хазяїн, маєш право розпоряджатися за власним бажанням, а не за наказом чиновного рила.

Андропов вивчив усі праці Леніна, написані після введення непу; особливо ретельно конспектував його кооперативний план, але раз по раз співвідносив це з ситуацією в Угорщині (епізоди будапештського повстання відклалися в ньому навіки, синдром цієї пам’яті жив окремо від нього; він ніколи не міг забути, як пополотніло обличчя сина, коли той побачив на ліхтарі, перед ворітьми резиденції, тіло «Пішти», їхнього служителя по дому дяді Іштвана, повішеного за ноги, хлопчик часто з ним грав у шахи. Він завжди пам’ятав останню зустріч із сталінським гауляйтером Угорщини Матіасом Ракоші; той замислено говорив: «Ви самі ще не розумієте, що натворили на двадцятому з’їзді…» І все-таки, коли діти підросли, Андропов упевнено повторював: «Одноманітність — протиприродна; в однаковій мірі це стосується й соціалістичних моделей»). По-перше, попрацювавши в європейській Угорщині, він бачив наочно, наскільки результативні кооперативні й одноосібні господарства, але, по-друге, будучи явищем, сформованим у сталінський час, він не міг відмовитися від тієї схеми, яку втовкмачили геть чисто всім у країні: «лише через радгоспи й колгоспи, і аж ніяк не через Особистість хлібороба суспільство може прийти до добробуту».

Він ще не був готовий до того, щоб запропонувати свою доктрину (всі ми по краплинах вичавлюємо з себе рабів, та ніяк вичавити не можемо — скільки років уже, майже все двадцяте століття!), але й не міг погоджуватися з тим, куди повернув Хрущов: почалося нове