Читати книгу - "Міжконтинентальний вузол"

Бувають дуже рідкісні випадки, — і ми про них дізнаємося з нашої преси, — що той чи інший громадянин через свою недалекоглядність, а іноді й відсутність належного життєвого досвіду, внаслідок якоїсь провокації або ж навмисне створених обставин потрапляє в павутиння іноземної розвідки.

Нещодавно повідомлялося про одного військового службовця, який зрадив Батьківщину, став шпигуном, познайомившись із жінкою, котра співробітничала з американською розвідкою.

Про цю історію писали в газеті «Известия», і я не розповідатиму вам її, а коли й нагадав про неї, то лише тому, аби сказати, що матеріали справи виключають подібну ситуацію. В справі Пеньковського нічого схожого не було, і мені з цього приводу додати більше нічого.

Я також виключаю подібні — схожі чи несхожі на щойно наведені мною, відомі з літератури й судових справ чи невідомі, а передбачувані — способи вербування і співробітництва з розвідками капіталістичних держав, бо, як це з'ясовано слідством і підтверджено тут, на судовому засіданні, підсудним, він сам шукав зустрічі з розвідниками, запропонував співробітничати з англійською розвідкою, і через Війна встановив зв'язок, і сам, без будь-якої винагороди, передав перші відомості, що становили державну і військову таємницю.

Чому так сталося? Чим він керувався? Перш ніж відповісти на це запитання, мушу звернути вашу увагу на свідчення, які дав Пеньковський на попередньому слідстві, де він говорив про свої успіхи:

«Був на Карельському перешийку, дійшов до Виборга, брав участь у Великій Вітчизняній війні. Я певною мірою задовольнив своє велике бажання бути на передових ділянках. В 25 років мені довірили полк. У 30 років присвоїли звання полковника. Мені Батьківщина дала вищу освіту. В мене голова пішла обертом від щедрот Батьківщини, я хотів усе більше й більше».

Ось бачите, як легко й блискуче складалася його кар'єра: в двадцять п'ять — командир полку, в тридцять — полковник.

Не можна не звернути уваги на легкість, з якою він так блискуче пройшов службу. Пеньковський був засліплений своєю кар'єрою, він став себе переоцінювати, йому хотілося мати більше, ніж він мав, він навчився бути поштивим і послужливим з тими, від кого залежало його просування по службі. В нього від успіхів запаморочилася голова.

Хоч як це сумно, але на привезені з-за кордону сувеніри, дрібнички, кулькові ручки, французький коньяк, а також на телефонні дзвінки він покладав більше надії, ніж на сумлінну роботу і беззавітне служіння Батьківщині. Він до цього звик і цим користувався.

Його приймали як близького друга в деяких родинах відповідальних працівників, а ті, в свою чергу, уподібнювалися грибоєдовському Фамусову і для Пеньковського робили все за принципом: «Ну як не привітати рідної людини!»

Став у пригоді одному, допоміг влаштувати сина в інститут другому, посприяв одержати ордер на квартиру третьому, вдало і вчасно розповів анекдот четвертому — все це повільно, але невпинно робило з Пеньковського обивателя, однак обивателя з великими можливостями, для якого кар'єра, веселі гульбища, особисті блага стали вищими за інтереси суспільства, вищими за благополуччя своїх близьких і рідних.

Змінювалися його погляди на життя, змінювалися товариші, змінювалися його суспільні інтереси.

Звичка досягати успіху будь-яким шляхом стала невід'ємною рисою його характеру. В Пеньковського останнім часом з'явилася впевненість у своїй непогрішності, а це повело його на манівці, вбік від суспільних інтересів.

З бойового, сміливого командира винищувально-протитанкового полку в період Великої Вітчизняної війни, що не раз дивився смерті у вічі й боровся з ворогами свого народу, через дрібну, непринципову образу на дії своїх безпосередніх начальників, які, на його думку, заважали його дальшому. просуванню по службі, — а кар'єра для нього була понад усе, — він, забувши про інтереси Батьківщини, які керували його вчинками в роки Великої Вітчизняної війни, став зрадником.

Ви слухали пояснення Пеньковського і, гадаю, погодитесь зі мною, що серед мотивів його вчинків не було таких, які виникли з нелюбові до Батьківщини, до радянського народу.

А відбувався цей моральний процес переродження на очах чесних людей — друзів, близьких і знайомих, що за зовнішньою ерудицією та ініціативою, сумлінністю і товариськістю, галантністю і шанобливістю, розкішшю ресторанних обідів і тихих розмов у домашній обстановці не зуміли помітити червоточини обивателя, яка роз'їдала загалом непогану людину.

Коли ж один із співробітників Пеньковського у грубій, але досить прямолінійній формі заявив, що Пеньковський заражений обивательщиною, що він заради своєї особистої кар'єри й благополуччя ладен на низькі, негідні радянської людини вчинки, що з ним важко через це працювати, то голос його потонув у захоплених характеристиках і трелях телефонних дзвінків про доброчесність підсудного.

Правда, те, про що говорив співробітник, перевіряли, але більше для форми, бо не вірили йому, а істинних мотивів цього виступу так ніхто й не з'ясував.

Заради об'єктивності треба сказати, що такому «благополучному» для підсудного вирішенню цього питання сприяло й те, що й той, хто про це говорив, не в усьому мав рацію.

Я далекий під думки, що свідок Савченко вже в 1956 році передбачав те, що станеться через п'ять років, але, якби до його слів поставилися уважніше, якби було менше заступників, я певен — сьогодні ми не займалися б розглядом цієї кримінальної справи.

До речі, була ще одна людина, яка бачила: з Пеньковським діється щось недобре, — це його дружина, котра на попередньому слідстві показала:

«Взагалі за останній рік він став нервовий, підозріливий. За своєю вдачею Пеньковський був гоноровитий, марнославний і схильний до авантюр. Ці негативні риси характеру складалися протягом усього його життя. Цьому сприяло вихваляння його достоїнств серед родичів, товаришів та друзів. Служба в нього проходила досить легко… В житті великих труднощів він не зазнав».

Бачите, яка прямолінійність? Але любов до свого чоловіка, повага до людини — батька її дітей, до його бойового минулого виключили для неї можливість будь-яких підозрінь.

Самозакоханість, небажання визнавати колектив, товаришів і норми нашої моралі, ігнорування цих норм, кар'єризм, що перетворився на авантюру, — все це й привело Пеньковського на лаву підсудних.

Але засліплення минуло, полуда з очей спала, і тепер судять людину, яка глибоко усвідомила всю непривабливу картину свого падіння, зрозуміла хибність зробленого кроку й глибоко розкаюється у своїх вчинках.

Усе свідоме життя і діяльність Пеньковського до дня його падіння дає підстави вважати, що він для нашого суспільства не пропаща людина, що він спіткнувся, що він не ворог суспільству, яке його виховало, а обиватель, котрий сягнув далеко в своїх помилках і дійшов