Читати книгу - "Знахар"

— Оце мале казна-що для мене понад усе.

Того ж таки вечора, уклавшись до сну, Лешек відкрив щоденника на першій сторінці й почав читати:

«Мене звати Марія-Йоланта Вільчур. Мені десять років. Мій перший татко помер, а із другим татком і матусею ми живемо в нашій чудовій лісовій хатинці, посеред величезної Одринецької пущі…»

Невправні й нерівні літери утворювали звичайні, прості слова, слова безхитрісні, шикувалися у хвилясті лінії, вкривали сторінку за сторінкою.

Він мимоволі усміхався, а очі заходили сльозами, коли читав ці сторінки, ці любі сторінки, найлюбіші на світі, які дозволяли йому стежити за її маленькими, проте такими важливими радощами, за дитячими, проте такими зворушливими проблемами, за цією світлою душенькою, такою чистою, такою ніжною, такою вразливою, ці сторінки давали йому можливість бачити її дитинство, дівочі літа, збагнути її й ще дужче запрагнути, аби ніщо їх більше не розділяло.

Розділ XII

Перші червоні листки на кленах почали облітати з дерев. Осінь була ще рання, тепла, тиха, сонячна. У будні плуги виходили в поле, і путівцем тягнулися вози, наладовані важкими мішками, проте в неділю скрізь було безлюдно. Лише цвіркуни сюрчали, лише якийсь птах часом здіймався над полями до спокійного, неполоханого лету чи обважніло пробігав заєць.

У цю тишу деренчливим гуркотом вдирався голос двигуна. Мотоцикл проминув під’їзд до млина й звернув з путівця на бічну дорогу між заростями. Молодий Чинський їздив швидко, проте дуже вправно, і Марися, яка трохи побоювалася під час перших мандрівок, тепер почувалася на задньому сидінні зовсім безпечно. Лише на крутіших поворотах вона інстинктивно міцніше трималася за свого супутника.

Дорога вела до віцкунського лісу. Сюди вони приїздили щонеділі. Зазвичай по обіді Марися виходила на путівець за містечком, і тут вони бачилися подалі від людських очей. Тут вони рідко зустрічали когось, проте й у таких випадках Марися могла не боятися, що її впізнають. Зелений комбінезон, шолом і окуляри змінювали її до непізнаваності. До лісу було кілометрів шість, і там вони проводили час аж до вечора, а тоді Лешек знову відвозив Марисю до Радолишок, а сам окружною дорогою повертався до Людвикова.

Дотримання такої суворої конспірації було необхідним, бо ж лихі пліткарі не зоставили б на Марисі сухої нитки, якби дізналися, що вона їздить до лісу з молодим інженером.

Та цієї неділі, допомагаючи Марисі застебнути комбінезона, Лешек сказав:

— Сьогодні ми востаннє так перед усіма криємося.

У його тоні було щось незвичне.

— Чому востаннє? — запитала Марися.

— Бо завтра ми всім оголосимо про наші заручини.

Марися вражено зупинилася.

— Що ти таке кажеш, Лешеку! — прошепотіла вона.

Її раптом охопив страх перед тим, що мало настати. Звісно, вона вірила нареченому. Вірила безмежно. Та десь углибині душі, у підсвідомості в ній жила якась тиха й сумна зневіра. Дівчина воліла не думати про майбутнє. Дійсність була такою гарною, що Марисі здавалося, що будь-яка зміна може означати лише гірше.

— Ну ж бо, сідай, люба, — поквапив її Лешек, — нам знадобиться нині багато часу, щоб усе запланувати.

Марися мовчки сіла ззаду на сидіння. Рух повітря завжди трохи її приголомшував, та сьогодні дівчина почувалася майже непритомною. Вона й не припускала, щоб усе сталося так швидко, зрештою, навіть не знала, від чого залежить розкриття таємниці їхніх стосунків. Не знала й не могла довідатися, бо добряче обміркувавши справу, Лешек вирішив затаїти від неї свій план.

Саме вчора він його втілив, і тепер у нього в кишені лежав дуже докладний контракт. Цей документ був трирічною угодою між батьками й сином. На його підставі молодий Чинський отримував посаду керівника відділу виробництва на фабриці із, щоправда, не надто високою, проте цілком пристойною зарплатнею.

Йому вдалося домогтися від батьків такої угоди, проте це аж ніяк не можна було назвати гідним прийомом. Довелося вдатися до підступу, проте саме через те, що цей підступ аж ніяк не був похвальним, Лешек вирішив нічого не розповідати Марисі. Він побоювався, і слушно, що дівчина опиратиметься цій ситуації й не бажатиме скористатися перевагами, здобутими таким чином.

Власне, Лешек і не захоплювався своїми махінаціями, хоча й не відчував особливих докорів сумління. Зрештою, це була боротьба за існування, боротьба за щастя — власне й коханої дівчини. Чинський мусив здобути потрібні козирі, і він їх здобув. Мусив вибити з батьківських рук засоби впливу, і вибив-таки.

У понеділок — так Лешек собі вже запланував — він їм оголосить, що вирішив будь-що оженитися з Марисею. Тоді вони зрозуміють, чому він так наполягав на контракті.

«Так, — скаже він їм, — це правда. Я передбачав, що ви захочете утруднити мені одруження, передбачав, що плекаючи свої кастові упередження й цінуючи їх вище за щастя власного сина, ви намагатиметеся примусити мене змінити рішення й не вагаючись скористаєтеся будь-якими засобами. Тому я не бачу причини, чому я не мав би заздалегідь відмовлятися від захисту. Зрештою, я не вчинив нічого поганого. Протягом трьох років ви платитимете мені гроші, але ж не задурно. Натомість отримаєте сумлінну й акуратну роботу. А тепер у вас є вибір: або погодитися із ситуацією, познайомитися з моєю майбутньою дружиною й прийняти її як нового члена родини, або викреслити з родини мене».

Так, він чудово знав, що батьки не відразу погодяться. Знав, що посипляться прохання й погрози, будуть сльози й образи, може й справді дійти до розриву стосунків і відкритої ворожнечі. Та ради на це не було.

У глибині душі він усе-таки сподівався, що йому вдасться отримати їхню згоду. Аби вони тільки згодилися познайомитися з Марисею. Лешек був упевнений, що її чарівність, розум, її доброта й усі ті риси, яких він не бачив в інших дівчат, переконають батьків якнайкраще.

Зрештою, він був готовий до всього, і залежно від того, як поставляться батьки до його завтрашньої заяви, планував подальші дії.

Так чи сяк, Марися повинна була вже від завтра покинути роботу в крамниці. Якщо батьки погодяться із синовою волею, його наречена відразу переїде до Людвикова. Якщо ні, їй доведеться до їхнього весілля виїхати до Вільна. Лешек і там усе приготував. Протягом цього місяця вона жила би в родині Вацека Корчинського, Лешекового шкільного товариша. А пані Корчинська заопікувалася б нареченою Лешека, якого любила, як рідного сина.

Залишалося обговорити з Марисею справи, які стосувалися її поїздки й розлуки з колишньою опікункою. Хай там як, але дівчина була неповнолітньою, і така собі Шкопкова, хоч Лешек і не розважав серйозно цієї можливості, могла йому