read-books.club » Сучасна проза » І прибуде суддя 📚 - Українською

Читати книгу - "І прибуде суддя"

243
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "І прибуде суддя" автора Володимир Лис. Жанр книги: Сучасна проза / Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 47 48 49 ... 58
Перейти на сторінку:
перервав суд до з’ясування нових обставин. Вже тоді у мене виникла підозра, що цей чоловік навіщось себе обмовляє.

Мені передали, що підсудний хоче зі мною поговорити. Він стояв біля виходу з суду і м’яв у руках стару кролячу шапку. Почервонілі очі свідчили: він провів перед тим не одну безсонну ніч.

Під час розмови моя гіпотеза підтвердилася. Дядько заявив, що так, хотів сісти до в’язниці. Вдома в нього неблагополучно: жінка гуляє з іншим, ніякі умовляння не допомагають. От він і вирішив: може, коли він сидітиме в тюрмі, вона сама подасть на розлучення.

Але я не міг йому нічим допомогти. Я не міг засудити безневинного і сказав йому про те. Тоді він схопив мене за руку.

— Пане судця, але ж я сам цього хочу. Може, ви поговорите з Ганною, сусідкою?

— Поговорю — про що?

— Ну, про те… — Він начеб засоромився. — Може б, вона змінила свої слова?

— Та ви розумієте, що мені пропонуєте?

Я вигукнув це, не приховуючи роздратування. Уявив собі картинку: суддя вмовляє свідка знову лжесвідчити, заради того, щоб засудити безневинного…

— Вибачте, — сказав він. — Я гадав… Коли знову приходити на суд?

Але назавтра суду не було. Підсудний на засідання не з’явився. Мені повідомили: вчора ввечері він зробив спробу накласти на себе руки. Повернувшись додому, взяв рушницю, пішов до хліва і там вистрілив собі в голову. Куля вибила око, пробила череп, але він лишився живий, хоч і перебуває тепер у районній лікарні. Я зателефонував туди і дізнався: становище майже безнадійне.

— Біля нього хтось є з рідних? — спитав я із затаєною надією.

— Дружина і син, — була відповідь. — Син, правда, вже поїхав додому. А дружина ночуватиме.

Чи винен я був у цій трагедії? Я вчинив так, як і мав, як зробив би на моєму місці будь-який суддя.

Щось, проте, знов обірвалося всередині, міг би заприсягнутися: то стала видимою, реальною душа. Я довго сидів у кабінеті (тепер набагато просторішому, ніж попередній), доки не прийшла Раїса і не нагадала, що в мене ж іще одне судове засідання, яке через мою відсутність затримується.

— Добре, я йду.

Але підвестися було так важко, мовби я приріс до стільця.

28 квітня

Ґлорія завжди зустрічала мене, коли я вертався з роботи, і починала розпитувати, що сьогодні в мене цікавого трапилося. Щось питала, ледве я переступав поріг, коли зливала мені на руки, подавала рушника, коли годувала. Слова вимовляла начеб автоматично, безбарвно, творячи щоденний ритуал. «Може б ти помовчала?» — не раз хотілося сказати мені, і все ж не казав, а слухняно розповідав і розповідав. Ми обоє ніби втікали від чогось суттєвішого. Іноді мені навіть здавалося, що від загрози мовчанки.

Вона жила тепер зі мною і в прямому значенні цього слова. Я запропонував офіційно оформити наші стосунки, але Ґлорія відмовилася. Не тому, що не кохає мене, але так буде чесніше. Адже, якби ми офіційно одружилися, це наклало б на неї певні обов’язки, а вона не впевнена в собі, чи вистачить мужності опиратися, коли той, другий, її покличе. «Лярва», — не вимовив, але подумав я, стиснувши п’ястуки. Втім, я так само стиснув свою волю в кулак, аби не кинутися на неї. Та осторога, що вона цього й чекає, і ще щось стримало мене. Щоправда, від того дня я поклав собі: якщо вона піде до нього, вистежити, і тоді… Що буде тоді, я не знав, сама думка про те, що я можу вбити невідомого мені коханця Ґлорії, змушувала мене тремтіти, але я був переконаний, що рано чи пізно, а це таки трапиться, мусить трапитися, інакше не буде кінця нашим стосункам, таким принизливим для мене. Можна було кинути к бісу Ґлорію, але я відчував, що мені це не під силу. Я соромився свого кохання і кохав Ґлорію. До того ж, покинувши її, я визнавав свою поразку в невидимій, ніким — ані мною, ані нею — неоголошеній війні.

Що ж до батьків Ґлорії, то вони поводили себе зі мною так, ніби я справді одружився з їхньою дочкою. Їхнє запобігання часом ставало нестерпним, і тоді я почувався останнім негідником. Чомусь саме у такі хвилини приходили думки, що моє кохання до нещасної кульгавої дівчини несправжнє, що коли щось і є, то лише фізичний потяг. «Але це ще жахливіше», — думав я, і мені хотілося втікати світ за очі. Була ще, правда, таємниця, до якої причетна Ґлорія… Але чи важила вона щось?

Війна ж наша тривала і в ліжку. Щовечора Ґлорія майже ритуально дорікала мені, що я вже не люблю її, «свою калічку», казала, яка вона бридка і ненависна, огидна і потворна. Я запевняв, що це не так, шептав найніжніші слова, однак з часом починав усвідомлювати, що це таки правда, що дійсно, кохаючи її, прагнучи її, вважаю її бридкою, огидною, потворною, якою вона й була насправді. Я все більше й більше, крок за кроком позбувався полуди кохання, хоч і не хотів цього, я все більше перетворювався на таку собі тварюку, котра прагне з Ґлорією лише фізичної насолоди. Тобто ставав таким, яким мене й хотіла бачити Ґлорія, якщо тільки я не помилявся у її ставленні до мене.

Однієї ночі я зрозумів, що Лора в такий спосіб готує мене до своєї зради, після якої вона вже не повернеться. Це відкриття не так щоб і вразило мене, просто стало на якусь хвилину прикро, я мимоволі відсунувся від жінки, що тихо спала поруч. І тут же подумав, що й сам прагнув би такої розв’язки. «Прагнув?» — перепитав я подумки і не знайшов відповіді.

Я кожен вечір підсвідомо чекав, що прийду додому і не застану її. Проте застану записку — та білітиме, а точніше б сказати — кривавитиметься на столі. Але позаяк такого не траплялося, то я став придивлятися, чи, бува, моя — коханка? дружина? — не побувала у лапах найбільшого мого ворога вдень. Я прискіпливо роздивлявся її тіло, іноді ввечері, а більше вранці, коли вона ще спала, але ніяких змін не завважував. Старі рани зажили, нових не було видно.

І в якийсь момент я відчув, що поволі починає зарубцьовуватися й моя душа. Я вдивлявся у себе, у свої почуття і виганяв чорного звіра, котрий щовечора досі приходив під моє вікно й непомітно проникав до кімнати. Потім я зрозумів, що готовий почати забувати те, що знаю про себе і Ґлорію, про нас обох, готовий вважати, що життя

1 ... 47 48 49 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І прибуде суддя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "І прибуде суддя"