Читати книгу - "І прибуде суддя"

— Навіщо ти хочеш, щоб я зневажав тебе?

— Я сама себе зневажаю. Хоча ні. Я живу так, як умію, як можу. Хотіла б жити, як хочу, але… Ти ж сам розумієш, що це неможливо. Особливо в моєму стані.

Вона простягла до мене руки і сказала:

— Повір, я не можу відчувати себе винною і просити прощення. Це було б нещиро, бо вчора я не могла стримати себе, коли він мене покликав. Я належу йому, як належала й тобі. І хочу тобі належати. До того ж я тобі потрібна, бо ти прагнеш дізнатися про таємницю цього міста.

— Отже, таємниця все-таки є?

— Ти міг про те й не питати, бо я все одно не відповім. Погоджуйся, Георгію.

— Але тоді ти повністю зненавидиш мене…

— Ти нічого так і не зрозумів.

Вона опустила руки, пішла до дверей. Я стояв заціпенілий, наче мертвий.

Тихо зачинилися двері. Кроків під вікном не було, отже…

Ґлорія пішла або до сараю, або до ванни. Або… Моє заціпеніння змінилося жахом. Я уявив, як Ґлорія заходить до маленької кімнатки і накидає собі петлю на шию. Або занурює голову у воду. Я зірвався з місця і, не тямлячи себе, кинувся надвір. Холодне повітря трохи протверезило мене, і я підійшов до літньої кухні майже спокійний. Жовте око маленького віконця притягало, проте, так сильно, що опиратися я не зміг. Я заглянув до вікна і побачив, що Ґлорія стоїть на колінах і щось шепче. «Молиться», — зрозумів я. Я опустився й собі на коліна. Тільки у мене вийшла не молитва, а швидше прокляття. І самому собі, і калічці, котра зверталася до Бога і, як я розібрав по губах, називала моє ім’я, і місту, що знову німувало, холодне, наче ця пізня зима. Ненавидячи Лору, я ненавидів і його, але хтось, хто вже стояв за моїми плечима, з гадючим смішком заспокоював мене, що Ґлорію я таки люблю, отже, полюблю й місто, дізнаюся нарешті таємницю, яка виявиться мені не потрібною, і зі всім примирюся.

Я зірвався на ноги і рвонув двері. Проте сміх, що рвався з грудей, застиг на губах.

Ґлорія подивилася на мене так ясно, навіть не здивовано, а просто запитально, що мені стало не по собі. Так, наче я стояв перед нею геть голий.

— Я молилася за тебе, — сказала вона. — Гадаю, Бог пробачить те, що буде між нами. Хоч я й не хотіла б себе обманювати.

Різко повернувшись, я попрямував до своєї кімнати. Здавалось, що Ґлорія плаче або сміється. Я зупинився перед самим порогом і таки оглянувся. Ґлорія вже підвелася і, спинившись у дверях, дивилася мені вслід.

«Вона чогось чекає», — подумалося. Думка видалася мені неприродною. «Але що в цьому світі є природного?» — додав я до своєї думки-незугариці. Нічого — міг би відповісти, нічого, крім цих зір над головою, вечора, що зазирає у двері, які я встиг відчинити. Окрім всіх речей, що оточують нас, крім нас, власне, самих.

Ґлорія стояла і дивилася. Так вона могла стовбичити скільки завгодно, тому я рушив назустріч. Вона ж, навпаки, наче прикипіла до того осоружного місця, ще й руки розкинула, мовби хтось її розіп’яв.

— Ходімо, — сказав наблизившись.

— Куди? — спитала Ґлорія глухо, рівно, байдуже.

— Хіба ти не знаєш?

— Звідки мені знати?

— На пустир.

Тут я побачив, що вона по-справжньому злякалася. Навіть не намагалася приховати цього.

— То йдемо?

Вона повагалася. Можу поклястися: якби доторкнувся до її грудей, моя рука застрибала б од шаленого калатання її серця.

— Який ще пустир? — спитала вона, і голос, особливо на останньому слові, затремтів.

— Той, на якому я врятував Нілу Трачук.

Ґлорія зойкнула. Була схожа на маленьке, загнане в глухий кут звірятко. Звірятко щулилося і благало про пощаду. Хоч я зовсім не збирався його вбивати чи забирати в неволю.

— Мені холодно, Георгію. Ми ж домовилися, що ти… Ти не будеш… Не повинен… Інакше я не зможу…

«Яка ж вона беззахисна», — подумав я.

Повернувся і пішов, не оглядаючись. Ляскаючи капцями, Ґлорія човгала слідом. Мені так хотілося озирнутися і побачити її злякані і віддані очі. Та я ледве не завмер на безкінечному ходу, десь перед самими відчиненими дверима. Як раптовий порив крижаного вітру серед літньої спеки, прийшло усвідомлення: я втратив Ґлорію — ту, яка була досі, яка пропонувала мені свій стиль спілкування, дикий і незбагненний, як багато що в цьому безглуздому місті. Але це була вона, така, як була, а тепер? Ні, вона йде за мною, але що з того?

Мені захотілося пройти крізь стіну, одну, другу, крізь усі стіни, яких мало бути багато. Якщо в цьому домі не вистачить, знайдуться й інші. Я не скоро зупинюся.

Але стіна вже була так близько, що я мало не вдарився об неї. Ґлорія тихо засміялася за моєю спиною.

26 квітня

Справа, яку я мав розглядати того дня, була дуже простою. Це була моя шоста справа за два місяці роботи суддею. Підсудний працював у селі неподалік Старої Вишні на фермі підвожчиком кормів. Однієї зимової ночі він заліз на ферму і вкрав корову. Його побачила сусідка, котра жила на тій же вулиці, що й він. Вона випадково серед ночі вийшла надвір, бо їхня власна корова якраз мала от-от отелитися, і побачила сусіда. Вона ще здивувалася, що він робить це вночі, хотіла запитати, куди він веде корову і чому, може, захворіла абощо. Але не запитала, а як стали шукати пропажу, то вона й розповіла. Сусід не став відпиратися, хоч заявив, що корова втекла. Її справді того ж дня знайшли, але про факт крадіжки таки повідомили міліцію, а звідти передали справу до суду. Крадій визнав: так, він украв, хотів продати, бо розумів, що тримати в себе не зможе. Йому загрожувало від одного до трьох років, я схилявся до мінімального строку. Дядько викликав навіть співчуття, хоч і виправдати його не було підстав.

І раптом вже на суді сусідка, головний свідок, заявила, що ніякої корови, котру начебто вів сусід, вона не бачила, що розповісти про те попросив сам сусід, бо нащось йому треба було. Підсудний, почувши таку заяву, не зрадів, як можна було чекати, а заявив, що корову він таки вкрав. Сусідка ж плакала і казала, що не може брати гріха на душу. Ситуація виходила абсурдною, я