Читати книгу - "БЖД"

Завершувала нехитрий прикид моєї малої, а після смерті Мяудзедуна я чогось вирішим, що налипа­тиму її своєю малою, так от, завершувала її нехит­рий прикид моя німецька мілітарі-сорочка. Анже-лік поїхала додому, аби взяти бодай якісь свої речі, її кінчений старий саме мав забратися на роботу, а за кілька годин ми з нею домовились зустрітися біля «Металіста»... Просто вранці на мобілку Ан-желік несподівано задзвонив Ікарус. Певно, яки­мось чином зміг зарядити наш телефон і відкопав її номер у пам'яті. Я кількома словами переказав усе те, що сталося, і тут Ікарус для чогось передав слу­хавку Яцикові. Довелось усе повторити ще й йому. «Чуєш, – сказав я насамкінець, – вони забили мого кота, на смерть...» Тоді Яцик миттю похєрив свого Кришну й сказав, що виручить нас, обо­в'язково виручить, він таки був нормальний чувак, цей Яцик. Зрештою, ловити на цій квартирі мені було нічого. Уцілілих речей майже не лишилось... Я насилу знайшов іще одні джинси й футболку, на спині якої, щоправда, стояв слід від спортивно­го черевика. Виходячи з квартири, я відчував, як крізь дверне вічко за мною спостерігають дурні качки-мандаринки, спостерігають і, певно, боять­ся, що я знову візьму їхню довбану лопату. Тоді я розвернувся й вліпив кулаком у вічко, почувши зляканий зойк за дверима.

Як з'ясувалося, моя потоптана футболка взага­лі не привертала жодної уваги. Усі, певно, гадали, що так і треба, що це, блін, новий концептуальний крок у сучасній моді, якась нова ультралінія... Чого не скажеш про мій вітчизняний комуністичний

кульок, побачивши який, свідомі старіісри почи­нали схвально кивати. Як на зло, в них ще й був мі­тинг під пам'ятником солдату. Туди саме поспішав якийсь дідок у галіфе й спортивному куртяку фір­ми Іасіісіок. «Хай живьот Ленін, синок!» – гукнув він, побачивши мій кульок. «Амінь, діду!» – відка­зав я й пірнув у підземку.

На станції було прохолодно й смерділо чимось горілим, а на металевих лавках під монітором, що звисав зі стелі, влаштувалася ціла циганська сім'я, чоловік так п'ятнадцять, не менше. З монітора фі-гачили Кренберіси, й циганів це перло. Я циганів ненавидів, проте якщо вони перлися від Кренбе-ріс, значить вони щось розуміли в цьому приду-растому житті... І тут на мою футболку все-та­ки звернули увагу... Це була не якась дівчина, не якийсь гей і навіть не хтось із циганів. Гірше. Це був фараон. Він підійшов до мене й козирнув. Якийсь узбек, хоча ні, мабуть, казах або ж тата­рин, хоч і таджиком він теж міг бути. Щось у мене хріново з ними останнім часом, так і расистом не­довго стати. Очі в нього були вузькі й хитрі, а що­ки так кумедно надималися... Я ніяк не міг зрозу­міти, чи він такий завжди, чи просто бухав і запух, а чи висловлює таким чином захват із приводу мо­єї ультрамодної потоптаної футболки.

– Младший сержант Галімізянов, – відреко­мендувався він.

Кренберіси тим часом жахнули басами, через що мені почулося: младший сержант Галіма Обізяна.

– Дуже приємно, – на якийсь біс бовкнув я,проте відразу ж офігів і став почуватися зовсімнекомфортно.

Галіма Обізяна, схоже, теж офігів під такої зухвалості, тому випалив:

—Ваши дакумєнтікі...

—Прошу пана, – парирував я й вручив йому посвідчення журналіста газети, де вже не пра­цював.

Молодший сержант Галіма Обізяна почитав, плямкаючи губами, потім віддав мені посвідчен­ня й глянув на мій комуняцький кульок.

—Штіо везьотє? – поцікавився він. – Агіта­цію?

—Вам чесно сказати? – спитав я.

—Канєшно, чесно, с міліцієй нечесно ніль-зя, – повчально повідомив він.

—Гаразд, – знизав я плечима, – я везу кота, дохлого кота, порода сибіряк, чорно-білий такий кіт, він загинув... героїчно загинув... ви, молодший сержанте, як міліціонер, маєте знати, що таке ге­роїчна смерть... і от тепер я їду на похорон, я хочу поховати його з усіма почестями, розумієте?..

У Галімої Обізяни спочатку відпала щелепа, потім його баньки звузились настільки, що взагалі зникли, він кілька разів спазматично втягнув у се­бе повітря й... став реготати. Регіт його був такий гучний, що перекрив навіть Кренберісів... Кренбе-ріси, певно, образились, тому зникли з екранів, і почалась реклама. На нас зиркнули невдоволе-ні цигани. Коли під'їхала електричка, молодший сержант Галіма Обізяна так і продовжував пертися. Здавалось, я міг зробити зараз усе – міг витягнути в нього макара, забрати кийок, зірвати його придурасті сержантські погони – він би нічого не відчув. Проте я просто зайшов до вагона й поїхав собі геть.

Зовсім несподівано з'ясувалося, що я їду в од­ному вагоні ь циганами, що вони скрізь, що я в облозі... Це була повна жона... Я відчував, як во­ни обмацують поглядами всього мене, шукають мої кишені й зазирають до мого комуняцького кулька. Обабіч мене сиділи замурзані діти, чий вік, як, зрештою, і стать, визначити було досить важко. Навпроти примостилася, скорше за все, мать сємєйства – товста й нахабна циганка, пра­воруч від неї сидів її синок років тринадцяти, він на якогось біса мав на носі щось тіпа пенсне, ліво­руч сиділа її донька років п'ятнадцяти, у неї були цицьки розміру так четвертого. І я на них завти-кав. Ну, не втикати ж мені було на пенсне. І тут почалося.

—Дядь, – сказало ліве замурзане, – дай де­сять копочек.

—Не дам, – буркнув я.

Я знов почав ненавидіти циганів, хоч вони мить тому й слухали Кренберісів.

—А мені, дядь? – смикнуло мене за рукав праве.

—І тобі теж.

—Ма, він такий жадний, бо камуніст, – ска­зав синуля в пенсне циганці.

«Значить, не вимахується, – подумав я, – значить, начитаний ботан...» – і показав йому фак.

—Ма, він показав мені палець! – бекнув той.

—Палець? – перепитала мать.

—Да-да, палець, – ябедничав ботан у пенсне.

—Сиш, младой-красівий, – глянула вона на мене, – как проїхать на Журавльовку?

Я не иірии, щотой начитаний ботик, який вжи­ває слово «камуніст», не знає, як проїхати на Жу-рашіівку.

—Не знаю... – відказав я.

—А скока врємя? – продовжила допит вона.

—Не знаю...

—А сігарєтка в тебе є?

«Чи ж не для ботана в пенсне стріляє?» – по-думалосьмені. Слава богу, що інша частина їхньої династії їхала в сусідньому вагоні, тому я героїчно тримав облогу.

—Не знаю...

—Ти шо, не знаєш, чи є в тебе сігарєтка?

—Не знаю...

—Ти чи бальний? – допитувалась циганка.

—Не знаю...

—Мам, він не бальний, він камуніст, – під-гавкнув ботан.

Я ще раз показав йому фак і зрозумів, що пора переходити в наступ. Володарка