Читати книгу - "Процес"

– Якщо ви не вгамуєтесь, я вас усіх поскидаю зі сходів. Сядьте отут на сходинки й мовчіть. – Дівчата, певне, послухались не зразу, тож художник мусив наказати: – Ану сядьте мерщій! – Лише тоді запанувала тиша.

– Перепрошую, – кинув художник, повертаючись до К. А К. тим часом навряд чи й обертався до дверей, цілковито поклавшись на художника: нехай той, як хоче, захищає його яким завгодно способом. Він, напевне, й не ворухнувся, коли художник схилився до нього й прошепотів на вухо, щоб за дверима їх ніхто не міг почути:

– Навіть ці дівчата належать до правосуддя.

– Як? – здивувався К., мотнувши вбік головою і подивившись на художника. Той, проте, знову сів на стільця і напівжартома, напівпояснюючи проказав: – Тут усе належить до правосуддя.

– А я й не помітив цього, – сказав К., кинуте мимохідь узагальнення, яке начебто натякало на дівчат, ще дужче стривожило його. А проте К. із хвилину дивився на двері, за якими дівчата тепер мовчки сиділи на сходинках. Тільки одна з них застромила соломину в шпарину між дошками й поволі водила нею вниз і вгору.

– Ви, здається, ще не маєте жодного уявлення про правосуддя, – сказав художник, широко розставляючи ноги й ляскаючи пальцями ніг по підлозі. – Ваша невинність вам нічим не зарадить, тільки я зможу вас витягти.

– Як ви це хочете зробити? – запитав К. – Адже недавно ви самі казали, що правосуддя ніколи не дослухається до будь-яких доказів.

– Не дослухається до тих доказів, які подають на розгляд правосуддя, – пояснив художник і підняв вказівного пальця, немов показуючи, що К. не помітив дуже тонкої різниці. – Геть інша ситуація, коли вдаватись до певних заходів за фасадом прилюдного правосуддя – в кімнатах для нарад, у кулуарах або, скажімо, тут, у майстерні.

Те, що сказав тепер художник, уже й нітрохи не здавалось неймовірним, навпаки, ці слова дуже добре узгоджувалися з тим, що доводилось чути К. від інших людей. Що ж, отже, є надії. Якщо завдяки особистим зв’язкам на суддів справді так легко вплинути, як розказував адвокат, тоді художникові зв’язки з тими чванькуватими суддями вкрай важливі, їх аж ніяк не можна недооцінювати. В такому разі й художника можна сміливо приєднувати до гурту помагачів, що їх поступово збирав навколо себе К. Колись у банку дуже хвалили його організаційний хист, тепер тут, де він може покластися тільки на себе, йому трапилась добра нагода остаточно випробувати себе. Художник постеріг, як вплинуло його пояснення на К., і сказав з певним острахом:

– А ви не звернули уваги, що я розмовляю з вами майже як юрист? Це наслідок мого неперервного спілкування з людьми, причетними до правосуддя. Я, звичайно, чимало від того виграв, але мистецьке натхнення великою мірою втратив.

– Як ви вперше стали спілкуватися з суддями? – поцікавився К., прагнучи спершу здобути довіру художника, а вже потім безпосередньо залучати його на свою службу.

– Дуже просто, – відповів художник, – зв’язок із ними я успадкував. Ще мій батько був художником правосуддя. Це таке становище, що його завжди передають у спадок. Адже не можна брати на роботу нових людей. Крім того, щодо змалювання судовиків різних ранґів існує стільки розмаїтих, численних, а передусім потаємних правил, що їх узагалі ніхто не знає поза межами певного вузького кола родин. Скажімо, он там у шухляді я бережу нотатки свого батька й нікому їх не показую. Тільки той, хто їх знає, має право малювати суддів. А проте, навіть якби я втратив їх, зостається ще так багато правил, які тільки я держу у своїй голові, що ніхто не зможе сперечатися зі мною за моє місце. Кожного суддю треба намалювати так, як намальовано визначних суддів давнини, а на таке спроможний тільки я.

– Тут можна й позаздрити, – мовив К., згадавши своє становище в банку. – Невже ваше становище таке непохитне?

– Атож, непохитне, – підтвердив художник і гордо розправив плечі. – Через те я вряди-годи й наважуюсь допомогти якомусь бідоласі, що має процес.

– А як ви це робите? – запитав К., неначе художник не назвав його щойно бідолахою. Проте художник не дав збити себе на манівці і тільки відповів:

– Наприклад, у вашому випадку, оскільки ви цілковито невинні, я б удався до наступних дій. – Згадка про власну невинність уже пригнічувала К. Інколи йому здавалося, ніби таким своїм твердженням художник показує, що успішне закінчення процесу – передумова його допомоги, отже, сама ця допомога певною мірою знецінювалась. Але К. притлумив ці сумніви і більше не перебивав художника. Відмовлятися від його допомоги він теж не хотів, тут він усе вже вирішив, крім того, ця допомога видавалася йому загалом не такою сумнівною, як адвокатова, К. віддавав їй перевагу ще й тому, що її запропонували простосердо і щиро.

Художник присунув свого стільця до ліжка і приглушеним голосом став розповідати далі:

– Я забув вас одразу запитати, якого саме звільнення ви хочете. Є всього три можливості, тобто справжнє виправдання, начебто виправдання і затягування справи. Справжнє виправдання, – звісно, найкращий варіант, проте на такий спосіб розв’язку я не маю найменшого впливу. Як на мене, взагалі нема жодної людини, яка б могла вплинути на справжнє виправдання. Тут, напевне, все вирішує невинність звинуваченого. Оскільки ви невинні, ви б і справді могли покластися лише на свою невинність. Тоді вам не потрібна ні моя, ні будь-чия інша допомога.

Такий послідовний виклад попервах приголомшив К., але потім він так само тихо, як і художник, проказав:

– Мені здається, ви самі собі суперечите.

– Де саме? – терпляче запитав художник і, сміючись, відхилився назад. Цей сміх породив у К. здогад, що він знайшов суперечність аж ніяк не в словах художника, а в самому процесі судочинства. Попри це К. не відступав і провадив далі:

– Трохи раніше ви казали, що суд не дослухається до жодних доказів, згодом ви обмежили це твердження тільки прилюдним правосуддям, а тепер уже кажете, що невинний перед лицем правосуддя не потребує жодного захисту. В цьому й полягає суперечність. Крім того, ви раніше казали, що на суддів можна вплинути завдяки особистим зв’язкам, а тепер стверджуєте, що справжнього виправдання, як ви його назвали, ніколи не можна досягнути, вдавшись до особистих зв’язків. Тут уже друга суперечність.

– Ці суперечності дуже легко пояснити, – озвався художник. – Тут ідеться про дві різні речі, про те, що проголошує закон, і про те, в чому я сам пересвідчився, їх ніколи не треба сплутувати. З одного боку, закон, – а втім, я його ніколи