Читати книгу - "Аптекар"

щось зриме і мальовниче, а й у невідь-що. Одного вечора, коли туман повільно і лагідно плинув од ріки, пеленав дерева і припадав до вікон, як великий кудлатий пес, Рута стояла на порозі і всотувала його у свої задивовані очі. Прохолода вечора огортала її і відганяла смуток. Кат виріс за її спиною, кашлянув, аби не сполохати, і сказав:

— Холодно, ідіть до хати.

— Ні, не холодно. Якраз добре.

— Туман, — проказав він, — такий густий. У що ви вдивляєтеся, коли нічого не видно?

— Я люблю туман.

— Як можна любити туман?

— Коли він отак куйовдиться і піниться, можна безконечно вдивлятися в нього і відгадувати якісь образи.

Каспер спробував щось розгледіти у густому молоці, але не побачив нічого вартого уваги, однак вирішив не сперечатися, тихо відступив назад, і чи то почулося йому, чи справді її вуста промовили дивні слова: «Поміж мною і мною ти проростаєш травою», він хотів було перепитати, але не зважився, сів біля коминка і підкинув поліно. Йому більше подобалося дивитися на вогонь, на полум’яні язики, які так звабно витанцьовують на дереві, демонструючи мерехтливі таємничі фігури, а ще на іскри, які стрибають на кожному поліні, яке догоріло, і цей танець іскор бував неабияк захопливим, кат наливав собі меду і, потихеньку цмулячи, поринав у марева. І знову якісь слова з невідомих вуст навідалися до нього: «В твоєму обличчі квіти зів’ялі, поля зчорнілі, озера висохлі, у сни твої пастухи незнайомі кіз заганяють»… Хто це нашіптував і кому? Його долала дрімота. То була ніч, створена для того, щоб поділити її на двох, мов скибку хліба, і щоб любити, навіть коли тіло тілу каже «ні». Вогонь погоджувався з ним і намагався не шуміти. А свічка згасла зо страху, що згасне…

— Чуєте? — запитала Рута. — Чуєте цей спів трави, квітів, яворів, річки? Бачите, як дрижить і виграє повітря над лугом? Як яріє сонце? Як п’янить усе довкола?

Авжеж, він усе це чув і відчував так само, як і вона, але мовчав. Рута подивилася на нього і сухо проказала:

— Цього всього я не маю у місті. Обіцяйте, що будете відпускати мене.

— На коні?

— Так.

— Ви ж тоді втечете.

— Я й так утекла. Невже ви не помітили? Я не була й дня біля вас. Я була тут. Увесь час тут. А там, біля вас, була лише моя тінь — холодна і неприступна. Але я обіцяю вам, що та моя тінь не втече від вас. Вона буде вам покірна в усьому. Окрім одного — вона не буде належати вам. І якщо ви її проженете, я буду вам вдячна ще більше.

— Час лікує і не такі бздури, — буркнув Каспер, тамуючи образу і намагаючись не зрадити своїх почуттів.

Бричка рушила. Їхали вони мовчки. Врешті Каспер промовив:

— Я не буду вам боронити їздити на прогулянку. Але я не можу вбити у собі надію на те, що щось таки може змінитися. Це те, чим буду собі жити. Така, знаєте, маленька омана. Але вона мене буде зогрівати. Цього ні ви, ні ваша тінь мені не заборонять.

— Ні, — погодилася вона, раптом вирішивши його заспокоїти, і погляд її потеплів.

Вони ще проїхали трохи уздовж потоку, і бричка зупинилася біля Рутиної хати. Зсередини чулися збуджені голоси, що скидалися на сварку. Хто б то міг бути? Кат витяг з-під бамбетля дубця, підійшов до дверей і прислухався. Сварка втихла, а з хати вискочили два збійці, волочачи награбоване, угледівши незнайомця, кинули все те з рук і вихопили шаблі. Та розмахнутися їм кат не дав, блискавично вгрів одного й другого по голові, аж носами зарили в землю. Тоді витяг з кишені мотузку, зв’язав їм руки і наказав лежати. Рута винесла з хати все, що могло їм згодитися, а Каспер усе те разом із награбованим поклав на бричку. Рута витягла з печі також папери, які знайшла у вбитого лицаря, і сховала за пазуху. Потім вона пішла у садок і покликала коника. Кат із подивом побачив, як той вибіг з-за кущів, радісно підкидаючи ноги, і став лизати дівчині шию. Копняками кат підняв збійців на ноги, прив’язав їх до брички, і вони рушили назад.

— Навіщо вони вам? — поцікавилася Рута. — Чи не досить дістали?

— То мій зарібок. За розбишацтво чекає їх кара смерті. За кожного дістану по золотому. Нема чого таких жаліти. Вони нічим іншим займатися ніколи не будуть. Якби я з ними не ізвладав, то вони б залюбки мене порубали, а вас забрали б і продали татарам.

Коли вони під’їхали до в’язниці, їх обступила купа роззяв. Одні розглядали Руту, інші — розбишак. Заки Каспер відводив їх у льох, хтось навіть пробував пожартувати:

— А що, панянко, як вам було під катом?

Юрба розсміялася. Другий бовкнув:

— Ади яка сидить поважна! Гейби пані графиня!

— Цить-но, а то бач, які в неї вони! Ше тя перетворит на жабу, і будеш у Полтві кумкати.

Рута сиділа мовчки і не звертала уваги на глузи. У цю хвилю надійшов Лукаш і, побачивши таку сцену, гаркнув:

— Ану геть мені! Розходьтеся! Чого повитріщували баньки?

Юрба неохоче почала розповзатися, а хто не дуже квапився, того Лукаш попхав штурханцями, ніхто опору не чинив, бо нікому не хотілося сваритися з лікарем, кожен коли-небудь міг потрапити йому в руки, а про аптекаря була чутка, що він не дере зайвих грошей.

— Не ображайтесь на них, — звернувся він до Рути. — Ви для них екзотика. Єдина чарівниця, якій вдалося вижити.

— Так, я знаю, що вони, воліли б мене бачити в припеченому вигляді. — Вона поглянула на Лукаша і несміливо запитала: — Я ще ніколи не була у вашій аптеці. Чи могла б я коли-небудь навідатися?

— Чого ви питаєте? До мене двері для усіх відчинені.

— Я чула. Але я хотіла б навідатися не як пацієнт, а як… — вона на хвилю завагалась, підбираючи слова.

— Як моя колега? — підхопив Лукащ.

— Ну, не зовсім, — засміялася Рута, — куди мені до вас. Але я знаюся на травах і дуже хотілося б кудись ті знання прилаштувати, а ще й від вас дечого довідатися.

— Жінкам не дозволено займатися медициною.

— Я знаю. Але я відьма — мені можна, — і вона підморгнула заводіяцьки.

Обоє сміялися, коли вийшов з льоху кат.

— О-о, що я бачу! Моя жінка вміє сміятися! З мене, пане доктор, гальба пива. Але де ви з катом будете пили!

— Я йому не жінка, — миттю заперечила Рута.

— О, видите! — кивнув головою у