Читати книгу - "Аптекар"

Розділ 15. КОНИК

— Я скучила за моїм коником, — сказала Рута одного ранку.

— Де він?

— Лишився біля хати.

— Його могли вже забрати.

— Він не дасться нікому. Він мене буде чекати. Можна мені поїхати за ним?

Вона подивилася на Каспера таким благальним поглядом, що він не міг відмовити.

— Поїдемо разом. Зараз запряжу бричку.

Вони виїхали за мури міста. У небі дзвеніли жайворонки, а в повітрі пахло медом. Рута подумала, що могла б і втекти, сісти на коня та рвонути учвал, а кат би її на своїх запряжних вороних ніколи б не догнав. Але ні, не втече, бо нема куди.

— Ви ніколи не змиритеся зі мною, — промовив Каспер якомога байдужішим голосом і, не чекаючи відповіді, продовжив: — Я для вас щось трефне. І це мені дивно, бо ви така ж сама, як і я — відкинута громадою. І мені чомусь гадалося, що ви відчуватимете вдячність за те, що я врятував вас. Чомусь я так думав.

— Я відчуваю вдячність, — промовила сухо Рута. — Але тільки вдячність і більше нічого.

— Мабуть, я не зможу зробити вас щасливою.

— Я не є нещасна. І я не готова бути щасливою.

Каспер засміявся. Йому не хотілося зрадити ані іскорки своїх почуттів.

— Авжеж, — він ковтнув вітерець, який віяв йому просто в обличчя, — яз дитинства живу, затрасканий кров’ю. Моя мати була душогубкою — втопила немовля… себто мене. Але я вижив, бо мусив вижити. Її засудили до страти і теж утопили. І втопив її мій тато. Як з’ясувалося, не мій рідний. А мій рідний, можливо, ще й досі живе тут у Львові. Я б дуже хотів його відшукати і подивитися йому в очі. Або взяти попід руку і запровадити під пранґер. І постояти під ним, під випростаним мечем. Лише постояти і все. Бо ж то через нього загинула моя матір. А міг загинути і я. Я став тим, ким є. Бо ким би я міг ще стати, як не катом?

— Ви могли покинути все і податися куди-інде.

— Міг? Можливо. Але ким би я був? Ніким. Я міг би найнятися якимось підмайстром, тесати, стругати, чи до коваля… Але то тяжкий шмат хліба. Я б ціле життя змагався з лихою долею. Тим часом мій батько не перепрацьовувався.

— Отже, ви любите свою роботу?

— Чи люблю? Можливо. Я однаково не вмію робити нічого іншого, окрім страчувати і катувати. Мені здається, я роблю корисну справу — знищую всілякий непотріб.

— Такий, як я?

— Але ж це не я судив вас. Не я визнав чарівницею.

— Дам вам одну пораду. Другий раз, як будете випробовувати чарівниць водою, поскидайте з них спідниці, окрім сорочки. Тоді побачите дивну річ: жодна не втримається на воді.

Каспер зиркнув на Руту з недовірою.

— Ви не жартуєте?

— Звісно ж, ні. Коли багато спідниць, вони надуваються повітрям і не дають потонути. Тепер пригадайте, скільки невинних жінок ви відправили на той світ.

Каспер похитав головою. Авжеж, було таке й не раз.

— Мушу то перевірити.

— А то ж як?

— Позичу у вас спідниці і скочу до Полтви.

Каспер думав, що дівчина бодай зараз розсміється, але вона всміхнулася безгучно лише самими вустами, а за мить біля вуст її повечоріло. Примарна надія на те, що крига між ними розтане, зникла, і Каспер замовк.

Вони їхали битим путівцем, липи обабіч дороги ховали в кишенях зелених плащів медову молитву любові, розсіваючи над головами хапливе дзумріння бджіл. Далі дорога вела через квітучий луг, зграї метеликів, бабок, стрикоників і розмаїтих кузьок зривалися вгору з-під копит, щоб за хвилю опасти деінде в саму гущу трави і продовжувати цвіркотіти, дзижчати і сюрчати. Запахло чебрецем. З густої трави злітали з фуркотом перепілки, час від часу вистрибували зайці і знову зникали. Густа висока трава скидалася на зелене море з хвилями, що бігли до обрію, де юрмилися хмари, мов прочани.

— Зупиніться, — попрохала Рута.

Каспер послухався і терпляче дивився, як вона радісно вбирає красу лугів і річечки, що хлюпотіла неподалік. Це була її улюблена місцина, тут вона шукала зілля й корінці, тут падала у трави і лежала, вдивляючись у небо, а часом заходила у потічок і ловила руками рибу й раків під берегом, а коник ходив за нею услід і метляв хвостом, відганяючи ґедзів. Згадала, як, ловлячи у річечці пічкурів, поранила ногу об пощерблену татарську шаблю, що спочивала в намулі, і кров її попливла за водою довгастими ниточками, вперто не розчиняючись. Кров мала її натуру, не могла пристосуватися.

Каспер здогадувався, що ця місцина для неї чимось дорога, луги належали і до його приваб, як і ліс, інколи він вирушав на лови і шукав якихось гострих відчуттів, переслідуючи оленя чи дикого кабана. У лісі він почувався, як вдома, дикий первісний світ був для нього ріднішим і прихильнішим, ніж світ людей. Він теж міг милуватися травами, квітами і вслухатися у дзижчання комах, але це була його найбільша катівська таємниця, якої він не міг би зрадити нікому. Тому не тримав у хаті ні кота, ні пса, бо знав, що буде їх любити, а любов для ката небезпечна. Як і чиєсь співчуття до нього, то була б найбільша образа побачити на собі чийсь співчуваючий погляд — ні, тільки не це. Але любити жінку — це трохи інакше, це як дихати, її можна любити, не втрачаючи незалежності і не зазіхаючи на її незалежність. Любити її голос, тіло, рухи, запах, доторки, мати змогу обцілувати її всю з ніг до голови, покласти голову на її лоно, засинати і чути її подих. Любити і боятися втратити все це. Але ніколи не виявляти цього страху, тільки жити з ним, тамуючи будь-які його прояви.

Каспер усвідомлював, що поява Рути у його житті — чиста випадковість, яка вилучала можливість вибору, і почуття його опиралися цьому усвідомленню. Дві самотності опинилися поруч, дві спраглі кохання самотності, а однак віддалені одна від одної на нездоланну відстань, бо скільки б Каспер не намагався її скоротити, вона коротшою не ставала, жодне його слово не наближало їх до себе, хоч і не віддаляло. Вони стояли на двох берегах, а між ними пінилася ріка, яку не перейти у брід і не переплисти. Каспер згадав, що Рута могла отак вдивлятися не тільки у