Читати книгу - "Вбити пересмішника"

Ця декларація викликала у мене підозру, що вони знову посварилися.

Я пішла шукати Джемі та знайшла його у спальні: він сидів на ліжку, глибоко замислившись.

— Вони сварилися? — спитала я.

— Та ніби так. Вона не дає йому спокою через Тома Робінсона. Мало не сказала, що Атикус ганьбить нашу родину. Скауте... Я боюся.

— Чого?

— За Атикуса. Йому можуть завдати кривди.

Джемі подобалося бути таємничим: на всі мої питання він відповів одне: щоб я забиралася і не заважала йому.

Наступного дня була неділя. У проміжку між недільною школою та церквою, коли паства розминає ноги, я побачила Атикуса у дворі в оточенні ще одного гурту чоловіків. Був серед них і містер Гек Тейт, і я подумала, чи не зійшла на нього благодать. Він ніколи не ходив до церкви. Прийшов навіть містер Андервуд. Від містера Андервуда не було користі для жодної організації, окрім газети «Мейком триб’юн», де він був єдиний володар, редактор і друкар. Цілі дні він стояв за лінотипом і час до часу освіжався вишнівкою з трилітрового глека, що завжди стояв поруч. Він рідко сам збирав новини — їх приносили йому люди. Подейкували, що кожний випуск «Мейком триб’юн» він вигадував з голови і записував на лінотипі. Це було схоже на правду. Мало статися щось по-справжньому надзвичайне, щоб містер Андервуд вийшов з дому.

Я перехопила Атикуса на вході, й він сказав, що Тома Робінсона перевезли до мейкомської в’язниці. А ще він сказав, не стільки мені, скільки собі, що якби його тримали тут від початку, то ніяких заворушень не було б. Я побачила, як він сів на своє місце у третьому ряду попереду, чула, як він гуркоче «Все ближче я, Господь, до тебе», трошки відстаючи у деяких нотах від нас усіх. Він ніколи не сідав біля тітки, Джемі й мене. У церкві він любив усамітнитися.

Позірні мир і спокій, що панували по неділях, стали ще нестерпнішими через присутність тітки Александри. Атикус одразу по обіді втікав до себе в кабінет, і коли ми туди іноді зазирали, то бачили, що він читає, відкинувшись у кріслі-гойдалці. Тітка Александра вкладалася на дві години поспати й суворо наказувала нам не галасувати у дворі, бо всі сусіди відпочивають. Джемі у своєму поважному віці відбував до своєї кімнати зі стосом футбольних журналів. А нам з Діллом тільки й залишалося, що вештатися в неділю по Оленячому пасовиську.

Стріляти по неділях не дозволялося, тож ми трохи поганяли по пасовиську футбольний м’яч Джемі, але радості це нам не додало. Ділл спитав, чи не хотіла б я завітати до Примари Редлі. Я відповіла, що не дуже-то гарно йому надокучати, і майже півдня розповідала Діллу про всі пригоди минулої зими. Ділл був не на жарт вражений.

Ми розійшлися перед вечерею, а після їжі ми з Джемі почали готуватися до звичайних вечірніх занять, коли раптом Атикус зробив дещо таке, що нас зацікавило: він увійшов до вітальні з електричним подовжувачем у руках. На кінці подовжувача була лампочка.

— Я ненадовго вийду,— сказав він.— Ви всі вже спатимете, коли я повернуся, тож я зичу вам добраніч зараз.

І з цими словами він надягнув капелюха і вийшов з чорного ходу.

— Він виводить машину,— сказав Джемі.

У нашого батька було декілька дивацтв: по-перше, він ніколи не їв десертів, по-друге, любив ходити пішки. Скільки я себе пам’ятаю, в нашому гаражі завжди стояв «шевроле» у чудовому стані й Атикус користувався ним для ділових поїздок штатом, але у Мейкомі він ходив на роботу і з роботи чотири рази на день пішки, а це майже дві милі. Він твердив, що ходьба — його єдина фізична вправа. Якщо у Мейкомі людина ходила пішки без конкретної цілі, справедливо було запідозрити, що така людина просто не здатна ставити собі конкретні цілі.

Невдовзі я побажала тітці й братові «На добраніч!» і заглибилася у свою книжку, аж тут почула, як Джемі вовтузиться у своїй кімнаті. Це не були добре мені знайомі звуки підготовки до сну, і я постукала у його двері:

— Чого ти не лягаєш?

— Я зганяю до середмістя,— він переодягав штани.

— Навіщо? Вже майже десята година, Джемі.

Йому це було відомо, але він усе одно йшов.

— Тоді я з тобою. І не кажи «ні», бо я все одно піду, чуєш?

Джемі втямив, що без бійки я вдома не залишуся, і, мабуть, подумав, що бійка наша розсердить тітку, тому дуже неохоче погодився.

Я швиденько одяглася. Ми почекали, поки тітка вимкне світло, і тихенько спустилися по чорних сходах. Місяць іще не зійшов.

— Ділл також схоче піти,— прошепотіла я.

— Хто б сумнівався,— похмуро відрізав Джемі.

Ми перестрибнули через парапет під’їзної доріжки й, перетнувши двір міс Рейчел, підійшли до Діллового вікна. Джемі свиснув перепелом. За шибкою визирнуло обличчя Ділла, потім зникло, а за п’ять хвилин він уже відчинив вікно і виліз до нас. Як людина бувала, він заговорив тільки коли ми вже опинилися на вулиці.

— А що сталося?

— На Джемі напала мандрівна лихоманка.— (За словами Келпурнії, всі хлопці віку Джемі від неї потерпають).

— Просто у мене погане передчуття,— пояснив Джемі.— Просто передчуття.

Ми пройшли повз подвір’я місіс Дьюбоз. Дім стояв порожній, із затуленими віконницями, а камелії заросли бур’янами. До пошти на розі було ще вісім будинків.

З південного боку площі нікого не було. Гігантські араукарії настовбурчились обабіч, а між ними поблискувала під вуличними ліхтарями залізна конов’язь. Горіла лампочка у громадському туалеті, а більше нічого не світилося на тому боці будинку суду. Судову площу оточували квадратом крамниці; десь там усередині горіли тьмяні вогники.

Атикусова контора містилася в будинку суду тільки на початку його адвокатської практики, а потім, за декілька років, він перебрався у спокійніше приміщення банку Мейкома. Коли ми повернули за ріг, то побачили припарковану перед банком батькову машину.

— Він там,— сказав Джемі.

Але там його не було. До його кабінету вів довгий коридор. Якщо зазирнути у вестибюль, можна побачити табличку на дверях і прочитати у світлі лампочки напис, зроблений скромними, невеличкими літерами: «Атикус Фінч, адвокат». Нині там було темно.

Джемі вдивлявся крізь банківські двері, аби переконатися. Він смикнув ручку — двері були замкнені.

— Ходімо далі вулицею. Може, він завітав до містера Андервуда.

Містер Андервуд не лише