Читати книгу - "Вбити пересмішника"

— Ділле?

— М-м?

— А чому, як ти гадаєш, Примара Редлі ніколи не пробував утекти?

Ділл протяжно зітхнув і відвернувся від мене.

— Можливо, йому просто нема куди тікати...

4

Після численних телефонних переговорів, численних клопотань на захист обвинуваченого і довгого листа з перепрошеннями від Діллової матері було вирішено, що Ділл залишається. Один тиждень ми всі прожили спокійно. Після цього спокою вже не було. Нас охопив страхітливий кошмар.

Усе почалося якось по вечері. Ділл іще не пішов додому; тітка Александра сиділа в кутку у своєму кріслі, Атикус — у своєму; ми з Джемі читали на підлозі. Тиждень минув дуже мирно: я слухалася тітку; Джемі вже не вміщався в будиночку на дереві, але допомагав нам з Діллом змайструвати для нього нову мотузяну драбину; Ділл вигадав безпрограшний план виманити Примару Редлі без ризику для нас самих (викласти стежинку з лимонних льодяників від чорного ходу до подвір’я, і він потягнеться за ними, як мурашка). Тут хтось постукав у парадні двері. Джемі пішов відчиняти і сказав, що це містер Гек Тейт.

— То запроси його в хату,— сказав Атикус.

— Я запросив. Там у дворі ще якісь люди, вони кличуть тебе вийти до них.

У Мейкомі дорослі чоловіки стоять на подвір’ї і не заходять у хату тільки у двох випадках: коли в родині хтось помер або якщо замішана політика. Цікаво, подумала я, хто ж помер. Ми з Джемі посунули були до вхідних дверей, але Атикус наказав нам повернутися додому.

Джемі вимкнув у вітальні світло і притиснув носа до шибки. Тітка Александра запротестувала.

— Одну секунду, тітонько, я тільки подивлюся, хто там.

Ми з Діллом прилипли до іншого вікна. Атикуса оточував гурт чоловіків. Здавалося, всі вони говорили водночас.

— ...завтра перевозять його до окружної в’язниці,— казав містер Гек Тейт,— я не очікую неприємностей, але й не переконаний, що їх не буде...

— Не верзіть дурниць, Геку,— мовив Атикус.— Це ж все-таки Мейком.

— ...повторюю: у мене просто неспокійно на душі.

— Геку, ми отримали відстрочку цієї справи саме для того, щоб не було приводів для занепокоєння. Сьогодні субота,— це говорив Атикус.— Суд, вочевидь, розпочнеться у понеділок. Ви ж можете його тут потримати один день, правда? Не думаю, що у хтось у Мейкомі може мати на мене зуб за те, що я узяв собі клієнта у такі скрутні часи.

Поміж чоловіків пробіг легкий смішок, але одразу стих, коли заговорив містер Лінк Діз:

— Тут у нас нічого не буде, але мене хвилює ота зграя зі Старого Сарема... Хіба не можна домогтися... як воно там зветься, Геку?

— Перенесення розгляду справи в інший округ. Та навряд чи у цьому є нині сенс.

Атикус ще щось мовив, але розібрати було неможливо. Я спитала у Джемі, але він тільки відмахнувся.

— ...крім того,— провадив Атикус,— ви ж не боїтеся того збіговиська?

— ...від них усього можна чекати, коли вони розпаляться.

— Зазвичай вони не напиваються у неділю, вони головно ходять до церкви у цей день,— сказав Атикус.

— Тут особливий випадок...— сказав хтось із чоловіків.

Вони бубоніли і буркотіли, аж тут тітка сказала, що як Джемі не увімкне світло у вітальні, він зганьбить усю нашу родину. Джемі її не почув.

— Почати з того, що я взагалі не розумію, навіщо ви взялися за цю справу,— говорив містер Лінк Діз.— Ви можете втратити через неї все, Атикусе. Буквально все.

— Ви дійсно так вважаєте?

Це було дуже небезпечне питання Атикуса. «Ти дійсно вважаєш, що тобі треба робити цей хід, Скауте?» — один, два, три, і на дошці не лишається жодної моєї шашки. «Ти дійсно так вважаєш, сину? Тоді почитай ось це». І Джемі цілий вечір продирається крізь промови Генрі В. Грейді[22].

— Лінку, можливо, цьому хлопцеві й загрожує електричний стілець, але спершу треба сказати правду,— голос Атикуса звучав рівно.— А вам ця правда відома.

Гомін незадоволення серед чоловіків посилився, а коли Атикус ступив на першу сходинку й вони наблизилися до нього, то стало якось дуже лячно.

Раптом Джемі як гаркне:

— Атикусе! Телефон!

Чоловіки від несподіванки здригнулися і почали розходитися; це були люди, яких ми зустрічали щодня: крамарі, міські фермери, а ще лікар Рейнольде, а ще містер Ейворі.

— То візьми слухавку, сину,— гукнув Атикус.

Усі розсміялися і пішли. Коли Атикус увімкнув верхнє світло у вітальні, він побачив Джемі біля вікна, дуже блідого, тільки ніс, перед тим притиснутий до шибки, почервонів.

— Чого це ви надумали сидіти у темряві? — спитав Атикус.

Джемі дивився, як батько усівся у своє крісло й узяв газету. Подеколи мені здавалося, що Атикус оцінює всі переломні явища у своєму житті, мовчки сховавшись за шпальтами «Мобіл реджистер», «Бірмінгем ньюс» або «Монтгомері едвертайзер».

— Вони напали на тебе? — Джемі став біля Атикуса.— Хотіли розправитися з тобою?

Опустивши газету, Атикус уважно подивився на Джемі.

— Чого ти начитався? — спитав він, а потім додав м’якішим тоном,— ні, сину, то були наші друзі.

— Вони не... не банда? — скоса подивився Джемі.

Атикус спробував приховати посмішку, але не зміг.

— Ні, у нас у Мейкомі немає злочинних зграй і подібних дурниць. Ніколи не чув про банди у Мейкомі.

— Але були часи, коли ку-клукс-клан полював на католиків.

— Ніколи не чув і про жодних католиків у Мейкомі,— сказав Атикус.— Ти щось плутаєш. Десь у двадцятих роках тут був і клан, але то була радше політична організація. До того ж вони нікого не змогли налякати. Якось уночі вони почали марширувати біля будинку містера Сема Леві, але Сем вийшов на веранду і крикнув, що вони, схоже, у скруті, бо навіть простирадла для своїх балахонів купували саме у нього. Сем так їх присоромив, що вони ледь ноги винесли.

Родина Леві відповідала усім критеріям Шляхетних Сімей: вони вкладали у кожну справу всі свої вміння і таланти, і вже п’ять їх поколінь жили у Мейкомі на своїй ділянці землі.

— Ку-клукс-клан відійшов у минуле і ніколи не повернеться,— сказав Атикус.

Я пішла проводити Ділла, а повернувшись, почула слова Атикуса, звернені до тітки:

— ...не менш за будь-кого задля