Читати книгу - "Місце для дракона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Не знаю, чому саме вони кинулися в наступ, коли зійшло сонце. Може, вирішили подарувати нам останній у нашому житті ранок? А може, стягали всю ніч свої сили, щоб уже без сумніву нас подолати і знищити?
Прокинувся я, почувши крик Костя, що саме відбував останні чати. Ми майже водночас метнулись до вікон і побачили, що він відбивається штахетою від чотирьох щуролюдів.
Полковник схопив автомат і, вискочивши з вагона, повалив пострілами двох напасників. Інші двоє встигли сховатися за вагон. Кость притискав до грудей прокушену руку і лаявся. Ми з полковником обійшли вагон з обох боків, але потвор більше не побачили. Мабуть, сховалися в кущах і знову чекали слушної нагоди.
– Все, мусимо рушати, – сказав полковник. – Виводьте божевільних. Та не забудьте прихопити й дрючки.
За кілька хвилин ми подалися на південний захід, чимдалі від цього жахливого міста. Але не зробили й двох десятків кроків, як знову на нас напали. Цього разу це були і щуролюди, і діти, і самі щури. Останніх, правда, було небагато, зате потвор я нарахував з десяток, а дітей зо дві сотні.
Причому напали вони впереміш, так що полковник мусив стріляти поверх дитячих голів, щоб убити когось зі щуролюдів. Однак ті хутко зметикували і попригиналися.
За кілька секунд зчинився такий шарварок, що й не опишеш. Ми, хто мав зброю, найбільше переймалися щуролюдами. Тим часом хлопчаки становили для нас не меншу небезпеку, а стріляти в них якось рука не піднімалася.
Щури шмигали у нас під ногами, та ми їх не помічали. З дрючками в руках ми пробивали собі шлях для відступу. На жаль, у такій ситуації ми вже не здатні були пильнувати божевільних, і нас відтіснили від них.
Діти, озброєні чим попало, насідали на нас дедалі завзятіше. Щуролюди тим часом накинулися на божевільних, валили їх на землю й перегризали горлянки. А ми не могли їм допомогти. Нарешті Кость із погрозливим ревом прорвався крізь дітей і почав гамселити дрючком потвор. Та голови у них, видно, були не гарбузові, бо жодного він так і не збив з ніг. Зате його збили і навалилися аж утрьох.
Це вже було понад мої нерви, я вихопив пістолета і двічі вистрілив перед себе. Діти заверещали, бризнула кров, але я не зважав уже ні на що і, орудуючи далі дрючком, пробився до Костя. Клубок тіл катулявся по землі. Кость уже був весь у крові. Я вловив момент і вистрілив котрійсь потворі у вухо. Це все, що я встиг для товариша зробити, бо наступної хвилі мене теж атакували щуролюди. Їх було двоє, і кожен дістав від мене по кулі в живіт, але це їх не спинило. Я вистрілив ще раз в одного з них, і на цьому набої в пістолеті скінчилися. Ще були патрони в кишені в пуделку, але часу, щоб перезарядити, не було.
Щуролюди, з животів яких текла кров, ішли на мене, розчепіривши руки та скалячи ікла. Бити їх дрючком було марно, і я, повернувши його тонким боком, всадив вістрям потворі в живіт, просто в живу рану. Щуролюд задер голову в жахливому вереску й задеревів на місці. Я висмикнув дрючка й таким самим робом загнав його у живіт другому напаснику. Тепер і той задер голову, ревучи смертним ревом. Але, на мій подив і жах, жоден не впав на землю.
Проте кількох секунд вистачило мені, щоб перезарядити пістолета й вистрілити потворам просто у роззявлені пащеки.
То були, видно, саме ті кулі, яких їм бракувало, щоб повалитися на землю й забитися у конвульсіях.
Я роззирнувся й побачив, що полковник і Віоля нарешті відігнали дітей від себе пострілами і тепер задкують до мене. Кость борюкався вже тільки з одною потворою. Одну застрелив я, другу він задушив. Знаючи тепер, як убивати щуролюдів, я знову приклав пістолет хижаку до вуха і забив його одним пострілом.
Кость підвівся весь закривавлений.
– Ну й сильні ці падлюки, – сплюнув. – Думав, що вже роздеруть мене.
– Добре, що ви живі. Маєте якесь серйозне поранення? – спитав я.
– Здається, ні.
Пролунала автоматна черга. Це полковник стріляв навздогін утікачам-потворам. Зосталося їх лише троє. Зі своїм завданням вони справилися – всі божевільні лежали на землі з роздертими горлянками.
Діти відійшли на безпечну відстань і мали якусь нараду. До них усе більше прибувало щурів. Видно, готувалися до нової атаки.
Кость обмив кров і вже не виглядав так жахливо, як перед хвилею. Але кілька ран ще кривавило, і Віоля, вийнявши з мого наплічника бинта, перев’язала його.
– Останній диск лишився, – сказав полковник, киваючи на автомат. – Маємо один шанс – іти на болото. Я ту дорогу знаю добре, але коли зі мною щось станеться, пам’ятайте, що, перш ніж ступити крок, мусите щоразу штрикнути дрючком перед собою. Інакше потрапите в драговину.
– Увага! – вигукнув Кость. – Здається, готується нова атака.
І справді, в гурті дітей знову з’явилися волохаті голови щуролюдів. Троє тих, що втекли. За коротку хвилю діти пішли на нас лавою, міцно стискаючи в руках кийки, лопати, граблі, вила.
Полковник вистрілив поверх голів, але дітей це не спинило, а щуролюди пригнулися, ховаючись за дитячі спини.
Нас уже розділяло якихось тридцять метрів. Треба було на щось зважитись, інакше нас затовчуть.
– Мусимо стріляти, – сказав я і вистрілив у ноги якомусь хлопцеві. Той скрикнув і впав.
А решта йшла з лютим виразом в очах. Їхній витримці можна було тільки дивуватися.
Полковник так само черконув по ногах, але хлопчаки переступили через поранених і продовжили наступ. Тут і там виринали щури і, мов легка кавалерія, проносилися перед нашим носом, симулюючи несподіваний напад.
Я взяв пістолет обіруч і націлився в щуролюда, але не попав, натомість скрикнув якийсь хлопчина і впав.
– Тату, – шепнула Віоля, – вони зараз нас уб’ють.
– Ну, все, – відказав полковник. – Далі нема як чекати.
Автоматна черга скосила кількох хлопчаків, я, пам’ятаю, теж вистрілив тричі і цього разу таки поранив щуролюда. Лише після другої черги хлопці сипонули врізнобіч.
Ми підійшли до дітей, що, вбиті й поранені, лежали в траві. Раптом Кость скрикнув і біля одного впав на коліна.
– Господи! Славку!
– Що таке? – не зрозумів я. – Ви його знаєте?
– Це мій син, – простогнав Кость.
Хлопець, поранений у живіт, дивився на нас широко розплющеними очима, жодним звуком не виказуючи свого болю. Лише сльози збігали на поблідлі щоки.
– То ваш син? – перепитав я навіщось і сховав пістолета в кишеню так, наче це я його поранив.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місце для дракона», після закриття браузера.