Читати книгу - "Засліплення"

й сів за стіл, рівний, як палиця. Його папери були перебрані, щоправда, обережно, проте так, що він завважив це відразу. Він був радий нагоді дати їм лад, торкатися рукописів було приємно. Його чекав безмір роботи. Коли він упав і лежав у лихоманці, без тями, та бабега шукала тут заповіт. Хоч як часто мінявся в ліжку його настрій, одного наміру він тримався твердо: не писати заповіту, адже їй так залежало саме на ньому. Він поклав добряче нагримати на неї, щойно її побачить, і хутко, рішуче поставити ту жінку на місце.

Вона принесла йому сніданок і хотіла сказати: «Двері стоятимуть відчинені». Та, вже ладна всміхнутися й піти на штурм, щоб узяти заповіт, але не знаючи, в якому Кін гуморі відтоді, як знову став на ноги, вона стрималася, щоб не дратувати його завчасу. Вона тільки нахилилася й підклала під двері цурпалок, щоб їх не можна було причинити відразу. Тереза була налаштована примирливо й хотіла домогтися свого кружним шляхом. Він підхопився, сміливо подивився їй у вічі й зумисне різко заявив:

— У моїх рукописах панує жахливий безлад. Я хочу знати, як потрапив ключ не в ті руки. Я знайшов його знов у лівій кишені штанів. На жаль, я змушений припустити, що його звідти незаконно взяли, використали зі злочинним наміром, а тоді поклали на місце.

— Не мала баба клопоту.

— Я питаю вперше і востаннє: хто порпався в моєму письмовому столі?

— Можна подумати!

— Я хочу це знати!

— Ну, перепрошую, то, може, я щось украла?

— Я вимагаю пояснення!

— Вимагати всяк може.

— Як це розуміти?

— Так уже в людей ведеться.

— У кого?

— Поживемо — побачимо.

— Письмовий стіл...

— Я ж бо завше так кажу.

— Що?

— Як постелиш, так і спатимеш.

— Це мене не обходить.

— Він сказав, ліжка зручні.

— Які ліжка?

— Подружні ложа нівроку.

— Подружні ложа?!

— Так це називають у людей.

— Я подружнім життям не живу!

— Може, я вийшла заміж із кохання?

— Мені потрібен спокій!

— Порядна людина о дев’ятій іде...

— Надалі ці двері будуть зачинені.

— Людина мудрує, а Бог керує.

— Через цю недугу я втратив цілих півтора місяці.

— Дружина жертвує собою день і ніч.

— Далі так не піде.

— А що робить чоловік для дружини?

— У мене час дорогий.

— У загсі обидві половини мали б...

— Заповіту я не писатиму!

— Хто ж думає отруювати?

— Сорокарічний чоловік...

— Дружині можна дати тридцять.

— П’ятдесят сім.

— Такого мені ще ніхто не казав.

— У метриці записано саме так, я читав.

— Читати всяк уміє.

— Он якої!

— Дружина хоче, щоб це було записано. А то яка ж утіха? Три кімнати належать дружині, одна — чоловікові, так записано чорним на білому. Спершу жінка дозволяє чоловікові робити з нею що йому заманеться, а тоді зостається ні з чим. Чому вона була така дурна? Найліпше мати це на письмі. Усно всяк може. Зненацька чоловік падає без тями. Ніхто ж не знає, який банк. Дружина мусить знати, який банк. Без банку вона скаже «ні». Хіба вона, перепрошую, не має рації? Навіщо їй чоловік, коли в неї немає банку? Чоловік банку не називає. Хіба то чоловік, коли він не називає банку? То ж не чоловік. Чоловік банк називає!

— Геть!

— Гетькати всяк може. Від цього дружині і не свербить, і не болить. Справжній чоловік складає заповіт. Звідкіля ж бо дружині знати? Чоловік на світі не сам. Є ще й дружина. На вулиці он усі чоловіки вслід мені обертаються. У жінки головне що? Розкішні клуби. А гетькати не гоже. Кімната залишиться відчинена. Ключі в мене. Спершу треба, щоб чоловік мав ключі, а тоді вже нехай і замикається. Ключі він може довго шукати. А вони тут! — Вона плескає себе по спідниці. — Сюди ж бо чоловік не хоче. Хтіти він то хоче, але йому сюди зась!

— Геть!

— Спершу дружина рятує чоловікові життя, а тоді нехай ушивається геть. Чоловік-бо вже був помер. Хто привів сторожа? Може, чоловік? Чоловік лежав під драбиною. Чому, перепрошую, він не привів сторожа сам? Він не міг поворухнутися. Спершу помер, а тоді нічого дружині не зоставив. Новий брат нічого б і не довідався. Банк повинен дати про себе знати. Жінка хоче знову вийти заміж. Хіба я щось мала від чоловіка? Ось мені стукне сорок, і чоловіки мені вслід уже не озиратимуться. Жінка — теж людина. Жінка, перепрошую, має серце!

Вона вже не сварилась, а ридала ридма. Про серце, яке має жінка, Тереза промовила так, неначе воно розбилось. Вона стояла, прихилившись до одвірка, перехнябивши все тіло так, як зазвичай перехняблювала тільки голову, і вигляд мала геть безпорадний. Вона твердо поклала собі не рушати з місця й дочекатися, поки він нападе на неї. Ліву руку Тереза завбачливо поклала на спідницю — туди, де з-під неї, хоч вона була й накрохмалена, випинали ключі та інвентарний опис книжок. Остаточно переконавшися в тому, що її майно при ній, вона проказала ще раз: «Серце! Серце!» — і знов заридала — тепер через те, що це слово таке рідкісне й гарне.

Огидна полуда заповіту спала Кінові з очей. Перед ним була вкрай нещасна жінка, яка виканючує кохання; вона хотіла його спокусити — такою він ще ніколи її не бачив. Він узяв її заміж задля книжок, а вона його кохала. Її ридання дуже налякало його. «Залишу її саму, — подумав він, — сама вона швидше вгамується». Він квапно вийшов з кімнати, з помешкання, з дому.

Зворушливе обходження зі штаньми пана Бредова стосувалося тоді, отже, його, а не книжок. Задля нього лягла вона тоді на канапу. Жінки тонко відчувають настрій коханого. Вона знала про його збентеження. Його думки, коли він з нею вийшов із загсу, вона прочитала в нього на чолі, як у розгорненій книжці. Вона хотіла йому допомогти. Коли жінки кохають, вони втрачають своє обличчя. Тереза хотіла сказати: «Йди до мене!» — але засоромилась і, замість покликати його, змела на підлогу книжки. Якщо цей вчинок перекласти словами, він означав: «Ось як мало важать для мене книжки, ось як багато важиш для мене ти». Символічний жест як освідчення в коханні. Відтоді вона невтомно боролася за