Читати книгу - "Джерело"

«Боже, порятуй нас, якщо преса ще й дізнається про те, який фортель викинула Амбра…»

Командор увійшов не стукаючи.

— Принце Хуліане! — погукав він, ідучи до вітальні. — Маю з вами хвилину поговорити сам на сам.

На порозі вітальні Ґарса різко зупинився.

Там нікого не було.

— Доне Хуліане! — гукав він, завертаючи назад, у бік кухні. — Єпископе Вальдеспіно!

Ґарса обшукав усі апартаменти, але ні принца, ні Вальдеспіно не знайшов.

Одразу зателефонував принцу на мобільний — і здригнувся, почувши дзвінок у кімнаті. Звук був тихий, але чутний: телефон лежав десь в апартаментах. Ґарса знову зателефонував принцу, знову почув тихий дзвінок — і цього разу зрозумів, звідки він лунає: з-за невеликої картини на стіні, за якою, як знав командор, ховається сейф.

«Хуліан сховав телефон у сейфі?!»

Ґарса просто повірити не міг, що принц може покинути свій телефон тоді, коли зв’язок украй необхідний.

«І куди ж він пішов?»

Тепер уже Ґарса набрав Вальдеспіно, сподіваючись, що єпископ відповість. На його глибоке здивування, з-за картини пролунав другий рингтон.

«І Вальдеспіно теж?!»

Близький до паніки, Ґарса, вирячивши очі, вибіг з апартаментів. Ще кілька хвилин він бігав коридорами й сходами палацу, гукав і шукав обох.

«Не могли ж вони крізь землю провалитися!»

Коли Ґарса нарешті зупинився, то виявив, що стоїть під величними сходами роботи Сабатіні. Командор похилив голову, визнаючи поразку. Планшет у його руках уже згас, але в темному екрані він бачив відображення фрески над головою.

За жорстокою іронією, над командором був шедевр Джаквінто «Іспанія захищає релігію».

Розділ 42

Поки Gulfstream G550 набирав висоту, Роберт Ленґдон відсторонено дивився в овальний ілюмінатор і намагався зібрати думки докупи. Останні дві години він перебував у вирі емоцій — від захоплення презентацією Едмонда до нудотного жаху, коли друга було вбито просто на його очах. І що більше Ленґдон думав, то загадковішою йому ставала незакінчена презентація Едмонда.

«Яку таємницю розкрив Едмонд?

Звідки ми? Куди ми прямуємо?»

Слова, які Едмонд сказав йому посеред металевої спіралі, знову прозвучали в голові Ленґдона: «Роберте, моє відкриття… дає чітку відповідь на обидва питання».

Едмонд стверджував, що розкрив дві найбільші таємниці життя, проте Ленґдон не міг зрозуміти, як могло те, що Едмонд дізнався, бути настільки руйнівним, що хтось убив його, аби змусити замовкнути?

Професор достеменно знав одне: відкриття Едмонда стосувалося походження людства і його долі.

«Що ж за неймовірне джерело відкрив Едмонд?

Яку загадкову долю?»

Едмонд почувався дуже бадьоро й сприймав майбутнє з оптимізмом — тож малоймовірно, що він передбачив якийсь апокаліпсис. «Що ж такого міг відкрити Едмонд, щоб воно викликало справжнє занепокоєння в духовних осіб?»

— Роберте! — раптом поряд виникла Амбра з чашечкою кави. — Ти просив чорну?

— Чудово, дякую. — Ленґдон радо взяв з її рук напій, сподіваючись, що дрібка кофеїну допоможе дати раду заплутаним думкам.

Амбра сіла навпроти й налила собі червоного вина з вишуканої рельєфної пляшки.

— В Едмонда завжди з собою в літаку «шато монроз». Не пропадати ж добру.

Ленґдон куштував «монроз» лише раз у житті, у давньому таємному погребі під Трініті-коледжем у Дубліні, де досліджував ілюстрований рукопис, відомий під назвою «Келльська книга».

Амбра ніжно тримала келих у руках, а піднісши його до губ, кинула кокетливий погляд на Ленґдона. І знову він відчув себе химерно обеззброєним природною витонченістю жінки.

— Я зараз думала… — промовила вона. — Ти казав, що Едмонд літав у Бостон і розпитував тебе про різні версії міфу про створення світу?

— Так, приблизно рік тому. Йому було цікаво, як по-різному основні релігії людства відповідають на питання «Звідки ми?».

— То, може, з цього й варто розпочати? — сказала вона. — Може, ми звідти зможемо поступово з’ясувати, над чим він працював?

— Я обома руками за те, щоб починати з початку, — відказав Ленґдон, — тільки не певен, що саме ми шукаємо. Є тільки дві форми уявлення про те, звідки ми взялися: релігійна — що Бог повністю створив людей як вони є — і модель Дарвіна, за якою ми виповзли з первісного бульйону й еволюціонували в людей.

— А якщо Едмонд відкрив щось третє? — зблиснула карими очима Амбра. — Якщо це і є частиною його відкриття? Якщо він довів, що людський рід походить і не від Адама з Євою, і не з еволюції Дарвіна?

Ленґдон мав відзначити, що таке відкриття — альтернативна історія походження людини — струснуло б світ, але просто не міг уявити, що б це могло бути.

— Теорія еволюції Дарвіна надзвичайно добре обґрунтована, — сказав він, — тому що базується на науково спостережуваному факті, вона чітко показує, як організми змінюються й пристосовуються до середовища з часом. Теорія еволюції є загальноприйнятою серед найбільших розумів у науці.

— Правда? А я бачила книжки, які обстоюють, що Дарвін помилявся.

— Вона має рацію, — відгукнувся Вінстон з телефона, котрий заряджався на столику посередині. — Лише за останні двадцять років на цю тему було опубліковано понад п’ятдесят книжок.

Ленґдон забув, що Вінстон залишається на зв’язку.

— Деякі з них стали бестселерами, — додав Вінстон. — «Що Дарвін зрозумів неправильно», «Спростування дарвінізму», «Чорна скринька Дарвіна», «Суд над Дарвіном», «Темний бік Чарльза Дар…»[52]

— Так, — перебив його Ленґдон, цілком розуміючи, наскільки багато книжок, автори яких справді намагаються спростувати Дарвіна. — Я, власне, нещодавно дві з них читав.

— І що ж? — поцікавилася Амбра.

Ленґдон ввічливо всміхнувся.

— Ну, за всі не скажу, але ті дві написані з фундаментально християнської точки зору. Автор однієї з них зайшов так далеко, що припустив, ніби скам’янілості заховані Богом для перевірки нашої віри.

Амбра насупила брови:

— Бачу, вони твого уявлення про світ не похитнули.

— Ні, але мені стало цікаво, тож я спитав одного гарвардського професора, що він думає про ці книжки. — Ленґдон усміхнувся. — До речі, цей професор виявився покійним Стівеном Дж. Ґулдом.

— Де я могла чути це прізвище? — здивувалася Амбра.

— Стівен Дж. Ґулд, — одразу сказав Вінстон, — це відомий біолог-еволюціоніст і палеонтолог. Його теорія переривчастої рівноваги пояснює деякі «білі плями» в дослідженнях викопних решток і підтримує Дарвінову модель еволюції.

— Ґулд тільки посміявся, — сказав Ленґдон, — і розповів мені, що більшість антидарвінівських книжок публікують установи на кшталт Інституту дослідження створення світу — організації, яка, судячи з її власних інформаційних матеріалів, сприймає Біблію як непогрішне письмове свідчення історичних і наукових фактів.

— А отже, — мовив Вінстон, — вони вважають, що палаючий кущ може говорити, Ной помістив в одне-єдине судно