Читати книгу - "Ресторан на краю Всесвіту"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Я думаю, – сказав Форд кутиком рота, – що він запитує нас, чи не могли б ми обійти його селище стороною.
Через хвилину жест людиноподібної істоти підтвердив його здогад.
– Руургггххх урргггх; ургх ургх рруурруух уг, – вів далі тубілець.
– Суть справи у тому, – сказав Форд, – що, наскільки я розумію, ми можемо продовжувати свою мандрівку в будь-який бік, але усі вони будуть дуже задоволені, якщо ми обійдемо їхнє селище стороною і не заходитимемо в нього.
– То що будемо робити?
– Гадаю, варто задовольнити їхнє прохання, – відповів Форд. Поволі і обережно вони обійшли галявину. Здається, це сподобалося тубільцям – вони закивали їм услід, проводжаючи поглядами, і взялися до своїх справ.
Форд і Артур продовжували мандрівку лісом. Через кілька сотень ярдів від галявини вони натрапили на невеличку купку фруктів, яка лежала у них на шляху. Тут були ягоди, які виглядали ну зовсім як малина і суниці, а також м’ясисті фрукти, що дуже нагадували груші.
Досі вони намагалися обминати фрукти і ягоди, які потрапляли їм на очі, хоча дерева і кущі просто рясніли ними.
– Поміркуй, – говорив Форд Префект, – фрукти і ягоди на чужих планетах або їстівні або отруйні. Отож за них братися треба аж тоді, коли без них все одно доведеться помирати з голоду. Отак і треба чинити. Щоб вижити, космотуристам краще вже їсти солонину. В цьому весь секрет.
Вони стояли над купкою і розглядали її з підозрою. Вона виглядала такою апетитною, що їх аж засудомило з голоду.
– Погляньмо на це ось як... – сказав Форд, – е-е...
– Як?
– Я намагаюся розібратися в ситуації і знайти привід все-таки скуштувати цих фруктів, – сказав він.
Гладенькі і м’ясисті боки фруктів, що нагадували груші, аж світилися на сонці. А малина і суниці були такі відбірні і стиглі, що Артур не міг згадати, чи йому колись щось схоже потрапляло на очі навіть у рекламі морозива.
– Чому б не скуштувати їх, а вже потім подумати? – запитав він.
– Можливо, саме цього вони від нас сподіваються.
– Гаразд, а якщо поглянути на це з іншого боку...
– Твоя пропозиція непогана.
– Фрукти поклали тут для нас. Вони або їстівні, або отруйні, або вони хочуть нас нагодувати, або отруїти. Якщо вони отруйні і ми не їстимемо їх, вони попросту доконають нас у якийсь інший спосіб. Якщо не їстимемо, то програємо так чи інакше.
– Мені подобається хід твоїх думок, – сказав Форд. – Давай скуштуємо по одненькій.
Артур несміливо підняв з купки один фрукт, що нагадував грушу.
– Я часто згадував оповідку про райський сад, – сказав Форд.
– Гм?
– Едемський сад, дерева, яблука. Ти пригадуєш?
– Звичайно, пригадую.
– Ваш Бог посадив яблуню посередині саду і каже: “Робіть, що хочете, хлопці... ага, тільки не чіпайте яблук”. Вони, на тобі маєш, з’їдають яблуко, а він вискакує з-за кущів і кричить: “Ось я вас і впіймав!” Але не було б великої різниці, якби вони і не стали чіпати того яблука.
– Чому б не було?
– Тому що, коли маєш справу з кимсь, у кого розумових здібностей вистачає лишень на те, щоб залишити на тротуарі капелюха з цеглиною всередині, то будь певен, що рано чи пізно вони своє візьмуть і на чомусь таки підловлять тебе.
– Про що ти говориш?
– Не зважай. Краще їж фрукти.
– А знаєш, ці місця чимось скидаються на сади Едему.
– Їж фрукти.
– Дійсно, тут дуже схоже на Едем.
Артур вп’явся зубами у фрукт, який нагадував грушу.
– Це ж груша, – сказав він.
Через деякий час, коли вони добряче під’їли, Форд Префект обернувся і гукнув.
– Дякуємо. Велике спасибі, – крикнув він, – ви дуже люб’язні.
І вони продовжили свою подорож.
Протягом наступних п’ятдесяти миль на схід вони і надалі час від часу знаходили на шляху дари, і хоча двічі чи тричі помічали між деревами аборигена, але прямих контактів більше не траплялося. Вони погодилися один з одним, що їм до вподоби плем’я людей, які чітко дають зрозуміти, що вони вдячні просто за те, що їх залишають у спокої.
Через п’ятдесят миль фрукти вже не з’являлися, бо тут починалося море.
Поспішати їм було нікуди. Отож вони збудували пліт і перебралися через море. Воно було порівняно спокійним, завширшки лише шістдесят миль, і морська прогулянка виявилася цілком приємною. Висадилися вони у місцевості, яка була принаймні такою ж гарною, як та, звідкіля вони прибули.
Коротше кажучи, хоч як це смішно, жилося їм вельми легко і привільно, принаймні доки їм не бракувало сил долати тягар безцільності своїх мандрів та ізоляції – вони вирішили ігнорувати його. Коли тяга до товариства стане надто великою, вони знатимуть, як задовольнити її, але наразі вони були вдоволені, що між ними і голгафрінчанами залишилися сотні миль.
Проте Форд Префект знову став частіше вмикати Субефірний сенсоматик.
І тільки одного разу він впіймав сигнал, але той був такий слабкий і доходив з такої неймовірної відстані, що Форд похнюпився ще більше, ніж від тиші у ефірі, яку після цього вже ніщо не порушувало.
Їм заманулося повернути на північ. Через кілька тижнів вони дісталися до ще одного моря, збудували ще одного плота і продовжили мандрівку водою. На цей раз їм було важче, клімат ставав холоднішим. Артур підозрював, що у Форда Префекта проявляються мазохістичні схильності: подорож ставала все важчою, і це додавало Фордові почуття
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ресторан на краю Всесвіту», після закриття браузера.