Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ну, гаразд, гаразд, – сказав доктор Морис, – ви вважаєте, що я міг припуститися помилки. Я так не вважаю. – Він хвилину помовчав, а тоді сказав: – І хто, на думку Квімпера, намагався отруїти старого Лютера Крекенторпа, якщо це не його фантазія?
– Він не знає, – сказав Кредок. – Він був стривожений. Зрештою, ви знаєте, – додав він, – там ідеться про дуже велику суму грошей.
– Так, так, я знаю, вони успадкують багато грошей, коли помре старий Крекенторп. А гроші їм украй потрібні. Так воно справді є, але з цього не випливає, що вони вб’ють старого, аби заволодіти ними.
– Не випливає, – погодився інспектор Кредок.
– Хай там як, – сказав доктор Морис, – а мій принцип – не підозрювати нікого без поважних на те підстав. Поважних підстав, – повторив він. – Визнаю, те, що ви мені розповіли, можна сказати, певною мірою мене потрясло. Миш’як у таких великих дозах, і все доведено – але я все ще не розумію, чому ви прийшли до мене. Я можу тільки сказати, що нічого подібного я не підозрював. Можливо, я припустився помилки й мусив щось запідозрити. Можливо, я мав би поставитися набагато серйозніше до тих шлункових розладів Лютера Крекенторпа. Але це було надто давно.
Кредок кивнув головою.
– Чого я від вас хочу, – сказав він, – то це трохи розпитати вас про родину Крекенторпів. Ви не помічали в когось із них якихось психічних порушень – якихось химер абощо?
Очі старого лікаря пильно дивилися на нього з-під кущуватих брів.
– Так, я розумію, що ваші думки могли піти в цьому напрямку. Щодо старого Джосії, то він був цілком нормальний. Твердий, як камінь, і дуже розважливий. Натомість його дружина була особою невротичною, схильною до меланхолії. Її батьки були кревними родичами. Вона померла незабаром після народження свого другого сина. Я сказав би, що Лютер успадкував від неї певну нестабільність характеру. Він був досить нормальним молодиком, але завжди сперечався з батьком. Батько розчарувався в ньому, і, я думаю, Лютера таке ставлення батька дуже образило, перетворилося для нього на нав’язливу ідею. Ці почуття він переніс і на своє подружнє життя. Ви не могли не помітити, якщо бодай трохи з ним розмовляли, що він терпіти не може жодного зі своїх синів. Своїх дочок він любив. Любив обох – і Емму, й Еді (ту, яка померла).
– А чому він так не любить синів? – запитав Кредок.
– Ви зверніться до одного з новомодних психіатрів, якщо хочете з’ясувати причину. Я лише можу сказати, що Лютер страждав комплексом неповноцінності як чоловік, і це почуття тільки посилювалося непевністю його фінансового становища. Він володів прибутками з батьківського капіталу, але до самого капіталу доторкнутися не міг. Якби він мав можливість позбавити своїх синів спадщини, то, певно, не ненавидів би їх так люто. Те, що він безпорадний у цьому плані, наповнює його почуттям приниження.
– Тому він так і тішиться думкою, що переживе їх усіх? – запитав інспектор Кредок.
– Можливо. Я думаю, у цьому слід шукати й причину його скнарості. Думаю, він зміг накопичити значну суму зі своїх великих прибутків – принаймні раніше, аніж податки піднялися до такої захмарної величини, як тепер.
Нова думка виникла в інспектора Кредока.
– Думаю, він комусь залишив у спадок свої накопичення? Це він може зробити?
– О, звичайно, але одному Богові відомо, кому він їх залишить. Можливо, Еммі, але я сумніваюся в цьому. Вона отримає свою частку від власності діда. Можливо, він відписав гроші Александерові – своєму онуку.
– Він любить його, так? – запитав Кредок.
– Раніше любив. Александер – дитина його дочки, а не сина. Для нього це велика різниця. І він також дуже приязно ставився до Браєна Істлі, чоловіка Еді. Звичайно, я не знаю Істлі добре, минуло вже кілька років відтоді, як я востаннє зустрічався з членами цієї родини. Пам’ятаю, я дуже боявся, що Істлі не знайде собі місця після війни. Він володів усіма тими якостями, які потрібні чоловікові під час війни: хоробрістю, зухвалістю, вмінням покладатися на те, що майбутнє потурбується за нього. Але я не думаю, що він набув якоїсь стабільності. Життя може понести його за течією.
– То, наскільки вам відомо, у молодшого покоління Крекенторпів немає якихось психічних відхилень?
– Седрік – ексцентрична особистість, один із тих людей, які народжуються бунтарями. Я не можу стверджувати, що він був цілком нормальний, але кого в наш час ми можемо вважати абсолютно нормальним? Гарольд теж певною мірою відхиляється від норми, я не назвав би його чоловіком приємним: холодний характер, для якого має сенс лише можливість здобути вигоду. Альфред змалку відзначався кепськими нахилами. Він завжди був поганим хлопцем. Я не раз бачив, як він діставав гроші з коробки для місіонерів, яка стояла в ті часи на столі в холі. Отаким він був. Але бідолаха вже мертвий, а про мертвих не слід говорити погано.
– А що ви скажете… – Кредок завагався, – про Емму Крекенторп?
– Приємна жінка, спокійна, але ніхто не знає, що вона думає. У неї якісь власні плани, власні ідеї, але вона тримає їх при собі. Вона має значно сильніший характер, аніж можна сказати з її вигляду.
– Ви знали Едмунда, я думаю, того сина, який був убитий у Франції?
– Так. Він був найкращий з усіх, я сказав би. Веселий і приємний хлопець із добрим серцем.
– Ви коли-небудь чули, що він мав намір одружитися з француженкою якраз до того, як його вбили?
Доктор Морис спохмурнів.
– Схоже, мені щось пригадується, але це було давно.
– Десь на самому початку війни, чи не так?
– Так. Думаю, якби він залишився живий, то не раз би розкаявся в тому, що взяв собі дружину-іноземку.
– Існують підстави думати, що він таки здійснив цей свій намір, – сказав Кредок.
У кількох коротких реченнях він розповів старому лікарю про недавні події.
– Я пам’ятаю, як прочитав у газетах про жіночий труп, знайдений у саркофазі. Отже, його знайшли в Резерфорд-Холі.
– І є підстави вважати, що задушена жінка була вдовою Едмунда Крекенторпа.
– Ну, знаєте, це просто якась надзвичайна історія. Більше схожа на детективний роман, аніж на реальне життя. Але кому заманулося вбити нещасне створіння – я маю на увазі, який зв’язок може мати це вбивство з миш’яковим отруєнням у родині Крекенторпа?
– В один із двох способів, – сказав Кредок. – Але обидва вони вельми надумані й притягнуті за вуха. Можливо, хтось виявив надто велику жадібність і хоче заволодіти всіма грішми Джосії Крекенторпа.
– Ну й дурень, якщо хоче, – сказав доктор Морис. – Йому доведеться платити величезний податок на спадщину.
Розділ двадцять перший
– Це дуже капосна річ – гриби, – сказала місіс Кіддер.
Місіс Кіддер кинула цю репліку разів із десять за останні кілька днів. Люсі нічого не відповіла.
– Я ніколи до них не доторкаюся, – правила своєї місіс Кіддер. – Вони надто небезпечні. Треба подякувати милосердному Провидінню за те, що померла тільки одна людина. Могли всі податися на той світ, і ви з ними, міс. Вам дуже пощастило.
– Причина не в грибах, – сказала Люсі. – Гриби були добрі.
– Не вірте
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поїзд о 4.50 з Педдінгтона», після закриття браузера.