Читати книгу - "Демократія"

Тієї неділі вранці я працювала за своїм звичайним розкладом, ще поговорила із ключовими помічниками та міністром закордонних справ Великої Британії, а тоді пішла до церкви. Гадаю, щотижневі розмови телефоном із британцями підкреслюють особливість наших стосунків. Я завжди казала, що, якщо британці не з вами, ви лишаєтесь на самоті. Саме недільного ранку час переконатися, що ми однодумці, і звірятися з Лондоном — дуже правильна звичка.

30 грудня тільки й мови було, що про Кенію. Мій телефон озвався о 7 ранку. Джендаї повідомила, що в Найробі подейкують, буцімто виборчком збирається оголосити Кибакі переможцем. «Якщо він це зробить, на вулицях проллється кров», — попередила вона. Я потелефонувала Девіду Мілібенду, міністру закордонних справ Великої Британії. Англійці теж знали про ці чутки, і хаос насправді мав запанувати в усій країні.

Через кілька годин глава комісії Семюел Кивуїту вийшов і оголосив, що Кибакі переміг із 4,6 млн голосів, а в Одинґи 4,4 млн голосів. «Чому, — запитали люди, — виборчком оголошує переможця з відривом лише у 200 000 голосів, коли ще не всі голоси підтверджені?» Кибакі це не зупинило, і він під посиленою охороною став під присягу в державній резиденції. Одинґа відкинув результати виборів. Не допомогло й те, що деякі члени виборчкому заявили про фальшування з обох боків. У Кенії сталася політична криза й почалися міжплемінні сутички. За місяць загинуло більше тисячі осіб. «Нью-Йорк таймс» описувала, як «вулиці Найробі почали перетворюватися на зони військових дій, вантажівки з солдатами продираються крізь румовища зі спаленими автівками та покинутими домівками... Банди молодиків спорудили загорожі між спільнотами кікую... і луо»[90]. Перед Новим роком Кенія опинилася на межі громадянської війни.

«Ще одна новорічна криза», — думала я, читаючи ранкові газети. Працюючи радником із питань національної безпеки, а потім міністром закордонних справ, я почала достоту боятися свят. Як стій щось конче траплялося на Різдво чи Новий рік. У 2001-му це була перспектива війни між Індією та Пакистаном. У 2004 році — руйнівне цунамі в Індійському океані. У 2005 році Путін погрожував відімкнути Україні газопостачання. У 2006 році — інтервенція Ефіопії в Сомалі. У 2007 році, 27 грудня, вбито Беназір Бхутто. І ось нині, через добу після трагедії в Пакистані, Кенія постала на порозі руїни.

Я розуміла, що міжнародна спільнота мала щось вдіяти, але не знала, що саме. Ми з Девідом Мілібендом опублікували спільну заяву 2 січня, закликаючи до спокою. Ми вітали заклики Африканського союзу, ЄС і країни Співдружності покласти край насильству. Ми обіцяли дипломатичну й політичну підтримку примиренню та національній єдності у цей «важливий для Кенії та регіону час».

Потім я продовжила робити те, що всі дипломати роблять за таких обставин — публікувала заяви, закликала інших міністрів закордонних справ оголошувати свої заяви і, врешті, запропонувала президентові висловитися про цю ситуацію, аби надати ваги нашим виступам. Важко передати, наскільки прикрими бувають такі моменти. Ви сподіваєтеся, що ваші слова вплинуть, але в глибині душі розумієте, що це не так.

Більш практичним було моє рішення надіслати Джендаї Фрейзер до Кенії, аби вона оцінила ситуацію й представляла мене в роботі з партіями, щоб заспокоїти ситуацію. Одинзі й Кибакі я майже щодня телефонувала й пояснювала, що США стежать і ладні допомогти. Джон Куфуор, президент Гани й глава АФ, подався до Найробі, щоб закликати до переговорів Одиніу й Кибакі. Але все це пробуксовувало. Назвавши запропоновані переговори «ділом другорядним», Одинґа додав: «Ми хочемо з ним зустрітися, проте ми його не впізнаємо»[91]. Куфуор спонукав Райлу визнати, що більшість його партії в парламенті стала важливим центром влади й противагою президентству.

Нарешті в консультаціях із АФ ми дійшли згоди, що Кофі Аннан, реномований екс-глава ООН, повинен стати посередником. Ми дійшли висновку, що єдиним виходом був уряд національної єдності. У заяві США йшлося, що «порушення правил підрахунку бюлетенів унеможливило певне визначення» остаточного результату. Ми нагадали кенійським лідерам, що США не вестимуть із ними жодних справ, доки ті не дадуть раду своїм політичним проблемам.

На початку 2008 року в мене було повно роботи з перемовинами щодо Афганістану, Іраку, Північної Кореї, ізраїльсько-палестинського конфлікту, але відкладати на безрік поточну катастрофу держсекретар не може. Ми надто багато часу, енергії та ресурсів вклали в нашу політику в Африці загалом і в Кенію зокрема. Ми з президентом провели багато годин із керівниками африканських держав, прагнучи підтримати процеси демократизації, реалізували Президентський план невідкладної допомоги хворим на СНІД, що став найбільшою самостійною ініціативою в американській історії в галузі охорони здоров'я, здійснювали збільшену в чотири рази іноземну допомогу Африці. А тепер ось і Кенія, одна з найбільш стабільних країн у регіоні, почала розвалюватися. Мене неодноразово запитували, як держсекретар визначає пріоритети. Часом ці пріоритети визначають самі події. Зараз у мене на порядку денному була Кенія.

Новини, які надходили щодня, були дедалі гіршими. Аннану вдалось організувати зустріч Кибакі й Одинґи. Але за кілька хвилин Кибакі почав прилюдно звинувачувати суперника в розпалюванні насильства. Одинґа й собі не забарився з образами. Етнічний характер розрухів ставав дедалі очевиднішим, коли в племінних групах відбувалися відплатні вбивства. Людей виганяли з домівок, щоб «очистити» довкілля.

Так склалося, що 17 лютого президент Бути мав відвідати Танзанію, сусідку Кенії. Він вирішив не їхати до Найробі, кажучи, що наразі потрібні «історії успіху» в регіоні, передусім політики США у боротьбі зі СНІДом та малярією. І то не вельми вдалий коментар, адже він демонстрував глухоту до поточного моменту. Ми, звичайно, розуміли, що президентові немає рації їхати. Делікатні перемовини ледве посувалися вперед. Якби президентові випадало їхати, він мав би продемонструвати прорив. Ставки були надто високі, як і дуже великі шанси невдачі.

Натомість вирішили, що я від'єднаюся від президентського супроводу в Танзанію й подамся до Найробі та спробую допомогти Кофі, який гадав, що справа зсунулася з місця. Будучи родом із Гани, дипломат уже близько місяця працював у Кенії. Я потелефонувала й спитала, чи хоче він, аби я приїхала, бо не бажала зайве виставлятися на його тлі як держсекретар США. «Авжеж, приїздіть», — сказав він. Ми з ним і раніше тісно співпрацювали в переговорах про завершення Ліванської війни 2006 року. Я гадала, він щиро хоче мого приїзду.

Увечері, напередодні від'їзду до Кенії, я була на обіді в президента Буша разом із міністром закордонних справ Танзанії й кількома іншими посадовцями. Якось розмова перейшла на Руанду й геноцид там у 1994 році. Один посадовець, який побував там